20. Таткова донечка.

У ресторані було тихо. Пастельні тони інтер’єру, приглушене світло, стіни, що гасили будь-який шум — усе створювало враження затишку. Але Аліна відчувала, як у ній все стискається.

Перед зустріччю дівчина годину крутилась біля дзеркала. Перевдяглась тричі. Андрій запропонував приїхати разом, але вона відмовилася — хотіла бодай кілька хвилин тиші перед бурею.

Тато вже сидів за столиком, коли вона увійшла. Улюблена сорочка. Звичний погляд — прямий, трохи зморений, але теплий. Вона нахилилася, обійняла його.

— Привіт, тату.

— Донечко. — Його голос був м’яким. — Добре виглядаєш. А де ж кавалер?

— Дякую. Він скоро прийде.

— Він, — повторив батько, якось особливо. — Ніяк не збагну, коли ти встигла стати такою дорослою? Але все ж цікаво, хто це тебе змусив так… сяяти.

Аліна тільки встигла вдихнути, як за її спиною з’явився Андрій. Уважний, стриманий, із тінню напруги в очах. Він привітався і простяг руку.

— Добрий вечір, пане Олеже.

Її батько завмер. Спочатку — на пів секунди. Потім — довше. Рука зависла в повітрі. Погляд став колючим.

— Андрію… — тихо сказав він. — Ти тут теж у справах?

Аліна відчула, як її шлунок згортається в тугий вузол.

— Ні, тату. Андрій і є мій обранець.

Тиша. Кілька довгих, задушливих секунд.

— Сідайте , — сказав батько, але в голосі не було тепла.

Вони сіли. Офіціант підійшов — батько відмахнувся. Кілька напружених хвилин і вибух:

— Ти з глузду з’їхала?! — шипів він. — Він твій начальник. Син мого товариша. Старший за тебе на цілу прірву років. Ти взагалі розумієш, що ти витворяєш?! І з ким ти звʼязалась ?!

— Я розумію твої опасіння , — сказала вона тихо, але твердо. — Але я хочу цих стосунків. Мене все влаштовує. 

— Стосунків? — він майже засміявся. — Це ти так називаєш спробу стати іграшкою в руках дорослого чоловіка ?

Андрій мовчав. Хоч в душі все клекотало і хотілось кричати і ,можливо, навіть дати в пику «майже тестю» . Але в його очах з’явилось щось холодне. Не до батька Аліни  — до ситуації. До власного безсилля .

— Пане Олеже, я розумію, що це несподівано, — заговорив він, спокійно. — Але я щиро до неї ставлюсь. Я хотів би зробити Аліну щасливою.  І не дозволю, щоб ви…

— Не дозволиш?! — батько підвівся. — Та хто ти такий? І ти взагалі нічого не вирішуєш. Ти — дорослий чоловік, який втягнув у стосунки  молоденьку наївну дівчину, яку я тобі довірив. Власними руками привів до тебе свою  єдину донечку. І знаєш що? Я собі цього ніколи не пробачу. Тобі теж.

— Тату… — Аліна намагалася втримати голос. — Це не його вина. Я зробила вибір. Свідомо. Припини сприймати мене як маленьку дитину. Я хочу бути саме з цим чоловіком!

— Тоді це ще гірше, — відповів він. — Бо виходить, що ти вже не та дівчинка, яку я виховував. Я сподівався , що ти вдячна і слухняна дитина. І зважатимеш на думку своїх батьків.

Його слова били сильніше за крик. У її очах блиснули сльози, але вона стрималась.

— Може, і не та. Мені боляче це казати, але я сподіваюсь на твоє розуміння. Можливо не зараз , а згодом.

Він подивився на неї ще раз. Довго. Болісно.

— Я не можу цього прийняти. Зараз — ні.

І пішов. Не дочекавшись замовлення. Не попрощавшись.

Аліна сиділа нерухомо. Кров гучно гупала в скронях. Андрій мовчав. Потім поклав руку на її.

— Пробач,  що тобі довелось через це пройти. — сказав він.

Вона стисла його пальці.

— Це не тобі треба вибачатись.

А десь за склом ресторану світло затихало, мов хтось намагався приховати цей вечір від чужих очей.