19. Без ігор.

Дощ хлюпав по підвіконню так, ніби хтось там плакав замість неї. Аліна сиділа в темряві своєї квартири, закутавшись у плед, з телефоном у руках. Пальці не слухались, але вона все ж написала:

“Можеш заїхати? Поговорити треба.”

Андрій не відповів. Просто зʼявився. За пів години. Промоклий, серйозний. І мовчазний.

— Привіт, — сказав тихо.

Вона мовчки відійшла вбік, даючи пройти. Вони сіли на кухні. Двоє чужих у знайомому просторі.

— Я зустріла Світлану, — почала вона. — Випадково. У кав’ярні.

— І що вона сказала?

— Те, що хотіла. Те, що мало посіяти сумніви. І… частково вийшло.

Він не здивувався. Лише тихо зітхнув.

— Вона завжди так робить. Коли не може втримати — намагається зруйнувати.

— А чому я повинна довіряти тобі більше, ніж їй? — спитала раптом. — Чому маю вірити, що все це не просто ще один етап? Ще одна красива історія, яку ти вже проходив?

Тиша. Лише дощ і тікання води по склу.

— Бо я боюсь тебе втратити, — сказав він.

І вперше за весь цей час вона повірила.

Але віра — не броня. І не щит.

— У тебе був вибір. Змусити мене почуватися спокійно. Не залишати мене у той день, коли зʼявилась вона. Але ти дозволив цьому статися. Дозволив їй вийти з твого кабінету з тією ж самовпевненою усмішкою, з якою вона в нього заходила.

— Бо я боявся зробити гірше, — різко відповів він. — Я не знав, як вчинити правильно. Вона — частина мого минулого. Ти — моє сьогодення. І, можливо, моє майбутнє. Але я не ідеальний, Аліно. Я не з тих, хто завжди говорить вчасно або чинить бездоганно. Я просто… дуже тебе хочу. І не тільки тілом.

Аліна підвелась. Пройшлася по кімнаті, ніби шукаючи вихід з цієї розмови.

— А мій тато… він у четвер приїздить. Боже… сьогодні ж середа… Та все одно доведеться прийняти якесь рішення. Навіть якщо ми досі не розібралися. Навіть якщо я не знаю, чи варто вас знайомити.

— Ти хочеш мене сховати? — спокійно запитав Андрій.

— Я не знаю, як це зробити, щоб не зруйнувати все.

— Ти не зруйнуєш. Якщо ми будемо чесні. Не тільки одне з одним, а й перед собою. Якщо треба — я сам поговорю з твоїм батьком. Без прикрас. Без ігор.

— Ти готовий?

— А ти?

Її серце пропустило удар.

Вона мовчки підійшла до нього. Поклала руки йому на плечі. Подивилась в очі — глибокі, втомлені, живі.

— Я не хочу більше ховатись, — прошепотіла.

— І я, — відповів він.

Він притягнув її до себе. І цього разу — не для пристрасті. Для тиші. Для розуміння. Для тепла, яке мало хоч щось склеїти у цьому розбитому, але ще живому «нас».

За вікном досі йшов дощ. Але тепер — якось м’якше.