17. Напруга.

Аліна нервово крутила ложку в чашці з остиглою кавою. У голові — суцільний шум. В очах — екран телефона, на якому миготіло нове повідомлення від тата:

“Буду в місті у четвер. Мама сказала, що ти з кимось зустрічаєшся. Було б непогано познайомитись із твоїм обранцем. Запросиш нас обох на вечерю? По-людськи поспілкуємось.”

Вона відкинулась на спинку стільця, прикривши очі. Її батько - локомотив, який не спинити. Проклята звичка — ділитись з мамою хоч чимось особистим. Досить було якось ненароком обмовитися: “Мамо, я така щаслива, є один особливий чоловік…”, — як лавина запитань з боку обох батьків була гарантована. Бо в «найкращої подруги мами» є «найкраща подруга» татко.

А тепер ось: батько вже їде знайомитися.
 

Аліна ледве стримувалась, щоб не вити. Бо тато ще не знає, що “обранець” — це Андрій. Андрій, син його давнього приятеля. Андрій, до якого він, власноруч, свого часу прилаштував доньку на “перспективну роботу”.

І ось вона, перспективна донька, спить із власним босом. Щоночі. Голою. 
Татко її вбʼє. І Андрія теж прибʼє.

Чудово, Аліно. Просто блискуче.

Вона видихнула, встала, пройшлася по кімнаті. Потім знову сіла. Переписала відповідь. Втретє. І зрештою написала лише:
 

“Добре. Запитаю, чи він вільний у четвер.”


*****

Андрій з’явився спокійний, усміхнений, привітався, кинув їй той погляд, від якого в неї зазвичай підкошувалися коліна. Та не сьогодні.
 

Вона вдихнула глибше.

— Можна тебе на хвилину?

Вони відійшли у маленьку переговорку. Закриті двері створювали ілюзію безпеки, але напруга між ними лише зростала.

— Що сталось? — запитав він, пригортаючи дівчину до себе.

— Мій тато… — вона облизала пересохлі губи. — Приїздить у четвер. Хоче запросити тебе на вечерю. Просто…  познайомитись і поспілкуватись з моїм хлопцем.

Андрій не відповів одразу. Він сів, провів рукою по волоссю. Погляд спохмурнів.

— Він знає про нас?

— Поки що ні, — швидко відповіла вона. — Але, боюсь, що  здогадується. Мама каже, що я “сяю”, і… здається, проговорилась про це татові. Тепер він хоче “знайомитись” з моїм обранцем, — наче скоромовку випалила Аля.

Андрій мовчав. І в тому мовчанні було все — страх, відповідальність, недоречні спогади з минулого життя, які не дають дихати.

— Твій тато… він же мене знає. Він сам привів тебе сюди. Як він відреагує?

— Не знаю, — тихо сказала Аліна. — Але я й сама не готова. Це… занадто швидко.

Андрій підвівся. Його спина ніби напружилась.

— То що ми робимо? Ховаємось? Брешемо? Робимо вигляд, що між нами нічого немає?

Її слова застрягли в горлі.

— Я не хочу тебе втрачати, — нарешті прошепотіла вона.

— А я не хочу знову жити у тіні чужих рішень, — відповів він. — Але, здається, ми вже там.

— Я подумаю як нам бути. Дай мені трохи часу.

— Добре, — ледве чутно прошепотіла вона.

*****

Наступні дні були дивними. Наче між ними простягнулися невидимі стіни. Вони залишались ввічливими, навіть уважними, але в кожному русі була обережність. Як у людей, які не хочуть наступити на міну. Аліна відповідала на його повідомлення коротко. Він затримувався на роботі довше, ніж зазвичай. Їх обійми стали рідшими. А погляди — невловимішими.

І саме тоді зʼявилася Світлана.
 

Вона ввірвалась в офіс з усмішкою, що була занадто білою, занадто яскравою, занадто… показною.

— Привіт, Андрію, — сказала вона, не звертаючи уваги на Аліну. — Давно не бачились. Я була неподалік і вирішила зазирнути. Є кілька важливих питань, без твоєї допомоги ніяк , але, якщо чесно, просто скучила.

Аліна сиділа за своїм столом, напружена, як струна. Андрій помітив це. Але не сказав нічого.

— Проходь, — сказав він до Світлани, киваючи в бік кабінету.

Вони зникли за дверима. Аліна мовчки дивилася в монітор, хоча не бачила там нічого. Її серце стукало в скронях. І раптом — сміх. Легкий, знайомий, колишній. З-за тих самих дверей.

Вона встала і пішла до вбиральні. Вмила обличчя. Дивилась у дзеркало на себе — бліду, розгублену. І хотіла тільки одного: зрозуміти, чого вона боїться більше — втратити його? Чи здатися слабкою перед батьком, перед собою, перед Андрієм?

Того вечора вона так і не подзвонила. І він не написав.
 

А в кабінеті Андрій стояв біля вікна й думав: А що, як вона зараз вирішує, чи варто бути з ним далі? І вперше за довгий час — відчув страх.