11. Не думаючи про зайве.

…Світло в офісі давно стало теплим і мʼяким — лампи створювали камерну атмосферу, яка більше пасувала затишному бару, ніж місцю для роботи.

На столі в Андрія лежали роздруковані слайди презентації. На моніторі Аліни — фінансовий звіт із графіками, які ще  треба було роздрукувати . Вони працювали над важливим проєктом для одного з головних  клієнтів. Завтра мала відбутися презентація, і від неї залежало багато — новий контракт, партнерство, фінансова перспектива.

Але не тільки вона тримала їх до пізнього вечора в офісі.

— Ви впевнені, що слайд із порівнянням варто ставити після технічних характеристик? — запитала Аліна, вказуючи на монітор.

— Якщо ми хочемо переконати їх у вигоді — так. Логіка має йти попереду емоцій.

— Але ви ж самі сказали, що люди купують на емоціях, а логікою лише виправдовують покупку.

Він усміхнувся.

— Я сказав це?

— У понеділок. У кабінеті. Ви тоді ще роздратовано грюкнули ручкою.

— Ти ще й цитуєш мене? Це вже небезпечно. Буду ще більше контролювати себе, — пожартував Андрій.

Вона засміялася — тихо, але щиро. І в тому сміху було щось таке, що змусило Андрія на мить забути про таблиці, про контракти, про презентацію.

Годинник показував сьому вечора.

— Вже дуже пізно, тобі пора додому.  — запитав Андрій, не підводячи очей.

— А вам?

— Я ж тут живу, — усміхнувся. — Хоча… не зовсім. Але відчуття таке.

Вона теж ледь усміхнулася, не дивлячись на нього.

— Мені добре тут. Дійсно подобається працювати з вами. Знаєте, коли працюєш — не думаєш про зайве.

— А коли не працюєш?

— Тоді починаєш думати, — відповіла дівчина і її щічки мило почервоніли.

Настала тиша. Така, яка ніколи не буває в офісах. Тиша, яка стискає горло і розриває груди.

Аліна повільно встала, підійшла до вікна. Андрій — за нею. Вона відчувала його запах, його силу і його енергію кожною клітинкою свого тіла. Його пальці  свербіли  від бажання притиснути її тендітну постать до себе.

— Тоді не думай, — тихо сказав він, — просто… будь.

Вона обернулася — повільно, невпевнено, але не відступила. Їхні погляди знову зустрілися. Цього разу — надовго.

Андрій наблизився. Вона не рухалась, не опускала очей. Лише подих став частішим.

— Дозволиш?

Її губи  розтягнулися у ледь помітній усмішці. Не відповідь, але й не відмова.

І він поцілував її.

Ніжно, неквапно, з тією напругою, що накопичувалась між ними всі ці дні. Її долоня сама торкнулась його грудей, наче шукала опори.

Коли поцілунок обірвався, вони ще довго стояли зовсім близько.

— Завтра… все буде по-іншому, правда ж? — прошепотіла вона.

— Можливо, — відповів він. — Але поки що — є лише цей момент.

І в цьому моменті обидва нарешті дозволили собі бути не роботодавцем і працівницею, не чоловіком і дівчиною з минулим, а просто людьми. Дуже привабливими один для одного молодими людьми.