3. Не той , що колись.

Андрій

Я вже не той, що був колись…

Ще якихось чотири роки тому я був душею вечірок — головним організатором, улюбленцем жіночої частини населення і справжнім ловеласом. Клуби, гучна музика, коктейлі до ранку — то було моє стихійне середовище. А потім — обов’язковий фінал: зустрічали світанок на набережній, сміялись, курили щось міцніше за цигарки… А влітку — традиційне купання голяка в теплих водах Дніпра. Свобода, легкість, безтурботність.

Це був, без перебільшення, мій золотий період. Можливо, тому, що я не ніс відповідальності ні за що, окрім власного задоволення.

А потім — різкий зріз.

Батькові зробили складну операцію на серці. Лікарі тоді сказали: «чудо, що вижив». Після того він мусив відійти від справ. І в той момент я вмить подорослішав. Без жодної підготовки, без репетицій — вийшов на головну сцену, щоб керувати сімейним бізнесом.

Було страшно. І важко. Особливо в перші місяці. Я не спав ночами, лякався кожної термінової наради, боявся зробити фатальну помилку. Але на щастя, батько був мудрим і завбачливим, він  давно почав долучати мене до справ,  ще у студентські роки. Тож, як кажуть, швидко втягнувся, бо довелось. 
 

Колектив спочатку тримався обережно — спостерігали, зважували. Але потім підтримали. І я це відчув: за спинами людей був тил. Зараз ми працюємо, як добре злагоджений механізм, де кожна деталь на своєму місці.

Я справді пишаюся своєю командою. Ми вчимося постійно: курси, семінари, нові технології — усе тримаємо на контролі. Навіть наша головбух, Ніна Миколаївна — жінка пенсійного віку — така енергійна, що інколи здається, це вона керує нами, а не я. Вона постійно відвідує бізнес-форуми, читає якісь профільні видання й завжди перша знає, що змінилось у законодавстві.

Хтось жартує, що вона боїться, що я відправлю її на пенсію. А вона ж — не хоче додому, де лише коти і мовчання. Чоловік помер давно, діти й онуки живуть у Німеччині, приїздять хіба що на великі свята.

А от я… я боюся дня, коли вона таки вирішить піти. Без неї мені буде, як без компаса у шторм. Вона не просто бухгалтер — вона мій тил, моя інтуїція, моя опора. У неї якесь незбагненне чуття на людей. Тож перед кожною важливою угодою — раджусь саме з нею. Буває, навіть беру з собою на зустрічі. Її мовчання буває промовистішим за будь-який аналітичний звіт. І що цікаво — ми ще жодного разу не прогоріли. Тьху-тьху.

Затягнувшись останньою затяжкою, я відкинув недопалок у урну й усміхнувся. Колишній я обов’язково підчепив би якусь клубну красуню на ніч. Прості правила: вона гріє моє ліжко, я дарую їй задоволення. Ніяких зобов’язань, ніяких ранків разом.

Але тепер мене цікавить не кількість, а якість. У всьому.

Тож маю постійну коханку. Світлана доросла і самодостатня жінка, завжди готова прийняти мене будь-якої години, в будь-якому настрої. Ми все давно узгодили: жодних запитань, жодних ревнощів, тільки приємності.

Я вже сів у таксі й потягнувся за телефоном — хотів попередити Світлану, що заїду. Але не встиг. Дверцята клацнули — і до мене на заднє сидіння буквально влетіла… малолітня самка богомола.

Пішла ва-банк.

Ну що ж, мала, вирішила погратися з дорослим чоловіком?

Тільки дивись — не злякайся й не втечи першою.

Я назвав адресу. Таксі зірвалося з місця, несучи нас обох у ніч — кожного з власними думками і, мабуть, не зовсім однаковими очікуваннями.