Розділ 11

Наш час

Владлен

Міла йде. Очікувано. Недарма говорять: «Не плюй у колодязь…» А я і плюнув, і щось гірше зробив…

Тоді здавалося, що все вірно. Хотів її покарати. Хотів викреслити раз і назавжди зі свого життя. Зруйнувати всі мости, підірвати та викорчувати опори. Щоб не лишилося ані сліду, ані навіть спогадів. Щоб їй було так само боляче. Щоб вона шкодувала про те, що наробила.

Боліло так, що ледве вдалося не збожеволіти… Образа палила й посипала гострим перцем роздерту на шматки душу. І злість… Вона була на п’єдесталі, у топі всіх відчуттів. Стояла та розмахувала чорним прапором.

Я не міг зробити інакше. Тепер розумію – необачно. Розлютився, піддався емоціям, перегнув палицю. Тому що був віслюком, який не вмів визнавати поразки.

Мене порвало, що вона залетіла, варто було їй стрибнути в ліжко іншого чоловіка. Зі мною за два роки – по нулях, а з ним – з першого разу.

Хоча, звісно, немає впевненості, що цей раз був один. Але я переглянув їхнє листування – і нічого кримінального, що свідчить про регулярні зустрічі, не виявив. Чи то вона перебрала того вечора, чи піддалася хвилинному пориву. А може, втратила віру в мене, у те, що я здатний зробити їй дитину?

Отже, я – неповноцінний чоловік? І це мене тоді розлютило й розплющило найсильніше…

Міла неодноразово говорила, що обстеження та лікування потрібно проходити удвох. Але мама залагодила: «Не ганьбися, не дай Боже хтось дізнається – потім від пліток не відмиєшся, ніхто не сприйматиме серйозно…» І я вірив мамі, а не дружині. Тому що мама завжди тримає руку на пульсі та знає, як правильно вчинити. А дружина – надто молода й не нашого кола.

Тепер гадаю: що соромного в тому, щоби поїхати до хорошої клініки за кордон і тихо здати там аналізи? Так хоч розклад був би відомий.

Я з’ясував: у цього хлопця Міла була закохана ще в школі. Але в них у минулому нічого не було, до мене в неї ні з ким не було. Якого біса вона зрадила мене? Захотіла порівняти? Спробувати щось нове? Закрити гештальт? Хто знає, що в голові в цих баб…

Зрада – це ще пів справи. Набагато гірше, що Міла, мабуть, збиралася підсунути мені нагуляну дитину, приховавши, хто її біологічний батько. Або навіть навмисно переспала із цим однокласником і залетіла. Хіба таку брехню можна пробачити?

Тому – так, дізнавшись про її вагітність, я підстрахувався і попросив пересунути дату розлучення на безпечний термін. Щоб не було ні спокуси, ні законної можливості записати на мене це немовля. Я не міг ризикувати… Звичайно, я б легко довів, що не маю відношення до її дитини. Але це – суд, плітки, репутація… Та й розбирання з батьками – не найприємніша річ.

Я вчинив так, як було найпростіше. Згоден: негарно. Але Міла сама винна, що не звернула увагу на дату документів.

Щодо грошей вона цілком права. Я мусив їй дати їх. З якого боку не дивися – мусив. Все-таки ми прожили в шлюбі три роки… Так, за це я себе корю і почуваюся винним. І претензії її приймаю та визнаю. Погано, неправильно було їй відмовляти. Але що зроблено, те зроблено. Я нічого не можу змінити!

Я відмовив Мілі в допомозі тоді, вона мені – тепер. Усе логічно та закономірно. Хоча, звичайно, вона могла б на моїй пропозиції непогано заробити… Розумна розважлива жінка це, напевно, просікла б. Але не Міла. У неї завжди емоції біжать уперед розуму.

Повертаюся в офіс і повідомляю Риті, що доведеться шукати інше рішення. Вона дивиться із засудженням.

– Може, варто було суму збільшити? Чи продумати іншу винагороду? Нерухомість, наприклад. І не в далекій перспективі, а одразу, – вичитує мене, як школяра.

Закипаю.

– Рито, гадаєш, я зовсім дурень?

Мене дратує ця розмова. Я ще не відійшов від зустрічі. Ще не позбувся розбурханих колишньою дружиною спогадів, що поколюють душу. Як на зло, пам’ять підкидає неправильні епізоди, які замість злості викликають ностальгію, смуток та жаль.

А я не маю права давати слабину. Мені не потрібні зайві емоції!

– Владлене Романовичу, мені здалося, що ви недооцінюєте важливість цього завдання та його терміновість. До кожної людини можна знайти підхід! Тим більше до жінки з дитиною.

– Рито, я – не всемогутній бог. Говорив тобі, що ми з Емілією не дуже добре розійшлися. Я підозрював, що вона відмовиться, і сказав про це відразу.

– Потрібно доручити безпечникам прошурхотіти щодо точок, на які можна натиснути, щоб вона стала більш зговірливою, – помічниця і далі стоїть на своєму.

– Ти пропонуєш мені шантажувати свою колишню дружину? – гальмую її, не хочу посилювати між нами з Мілою прірву.

– І розлучилися дуже погано? – обережно уточнює, скорчивши трагічну пику.

– Дуже чи ні – нема із чим порівнювати. Але відмовила вона мені відразу, про жодні суми винагороди навіть розмови не було.

Я не сподіваюся, що Рита від мене відчепиться. По обличчю бачу, що вона вигадує нову схему. Відчуваю, що помічниця як пітбультер’єр – поступово підбирається до горла й душитиме, доки  не досягне свого. Головне, щоб горло в її зубах не було моїм.

– Так… А тепер – все по пунктах. Ви з Ковтун були одружені. Як довго? Чому розійшлися?