Розділ 8

Чергові докази невірності чоловіка? Навряд чи цим мене можна здивувати або злякати. Я вже майже змирилася.

Майже… Сьогодні вночі мені здалося, що в нас усе, як раніше… Можна фантазувати та здогадуватися, що Влад вирішив розлучитися з коханкою і цей лист – її скривджена помста. Але я реалістка… Тут, як у приказці: одного разу зрадивши – зрадить знову.

Чи можу я йому тепер вірити? Чи мені доведеться все життя провести як на пороховій бочці, знаючи, що я в нього не єдина, й будь-якої миті може рвонути? Чи я готова миритися з таким розкладом?

Сумні думки напрочуд заспокоюють, мандраж проходить, і я рішуче відкриваю листа. Тексту немає, лише одна фотографія. Чорно-біле розпливчасте зображення. Знімок УЗД я впізнаю відразу. Але що саме на ньому зображено, не хочу розуміти. Мозок відмовляється приймати цю інформацію. Тому що це – кінець усьому, катастрофа…

Я так і не змогла народити Владу дитини, а їй вдалося завагітніти. У них буде малюк… До ворожки не ходи – чоловік ось-ось заговорить про розлучення. У Розовських та Грозових – пунктик на спадкоємцях. І вони, звичайно, повинні народжуватися в шлюбі… Вони не кинуть свої плоть і кров, не дозволять дитині рости без батька. Та й репутація…

Ось і все…

Усередині палить пекельно. Не знаю, що мене зачіпає сильніше – майбутнє розлучення чи те, що суперниця чекає на дитину від Влада. Скільки зусиль я доклала – і нічого. А вона змогла!

Якби він просто розлучився зі мною та одружився з іншою, було б не так прикро. Тому що я тепер не лише покинута, а й неповноцінна жінка. Мені дають відставку, тому що я виявилася не здатною зробити просту річ – народити Владу малюка…

І це притому, що жоден лікар жодного разу не засумнівався в моїй здатності завагітніти.

Настрою немає. Скасовую всі призначені процедури та просто лежу. Так боляче, що хочеться кричати. І нічим цей біль не полегшити й не витравити. Він тепер надовго буде моїм супутником.

Готуюся до розмови із чоловіком, продумую міміку та жести, промовляю про себе слова… Усе не те!

Навряд чи Влад довго тягтиме з розлученням, дізнавшись про дитину. Можливо, він не настільки одержимий спадкоємцем, як його дід і батьки, але теж вважає народження малюка невіддільною та необхідною частиною будь-якої родини.

Виходить, якщо нам не вдалося завагітніти, то й сім’я наша не має права на існування.

Влад приходить втомлений і сердитий. Чи то не радіє новині, чи сміливості не вистачає розпочати розмову. А може, і справді на роботі щось не виходить. Хто його розбере, коли він мовчить?

Вирішую не форсувати події. Нічого не питаю і не видаю своєї обізнаності. Нехай сам збереться з духом і скаже мені в обличчя, що я маю піти.

Як просто – першою розпочати розмову, звинуватити чоловіка в невірності, влаштувати скандал, випустити пару. Можливо, завдяки почуттю провини він дасть мені хоч трохи грошей на перший час. Зрештою, я – законна дружина, а не якась утриманка!

Але рішучості не вистачає. Я все ніяк не можу підібрати правильні слова та лінію поведінки. Хочеться виглядати при розмові гідно, не опускатися до істерики та принижень.

Але є ще одне: чому мене повідомили про дитину таким дивним способом? Його жінка думає, що цим прискорить наше розлучення? Е, ні!

Мені нема куди поспішати. Розрахунок простий: чим довше я залишатимуся Розовською, тим більше шансів отримати фінансування хоча б початку мого наукового дослідження.

З паршивої вівці хоч вовни жмут! Усе одно життя зруйноване…

Декілька днів ми із чоловіком майже не спілкуємося. Затишшя перед бурею затягується. Хмари згущуються. Перебувати в його товаристві вечорами стає все неможливіше.

А я просто чекаю… Це зовсім непросто, коли хочеться зірватися та висловити все, що накопичилося. Але хіба не цього від мене домагається суперниця? Грати на її полі й за її сценарієм я не збираюся.

Дописую статтю, поринаю в дослідження. Це трохи відволікає та частково заспокоює нерви. Влад не поспішає з розмовою. Чи вагається, як вчинити, і рішення ще не прийняв, чи чекає, коли спаде аврал в офісі.

Можливо, йому треба отримати схвалення від діда. Так само, як колись Грозов дав добро, щоб ми зустрічалися, Влад і цього разу чекає, щоб дід виніс свій вердикт.

Щоправда, тоді чоловіку було двадцять п’ять, і він значною мірою залежав від діда. Тепер йому майже двадцять дев’ять, за минулі роки він зробив кар’єру, піднявшись практично до рівня правої руки Аркадія Грозова. Став самостійнішим, серйознішим, відповідальнішим. Але при цьому невловимо втратив щось дуже важливе.

Влада та гроші розбещують…

У суботу я вирушаю на зустріч випускників. Чоловік попередив, що цілий день буде на роботі. І мені навіть байдуже – чи справді він в офісі, чи поїде до своєї вагітної коханки. Я йду відриватися та підкорювати світ своєю красою!

Я все ще дружина Владлена Розовського! Я пів дня провела в салоні, наводячи красу та роблячи зачіску. На мені – шикарна сукня, яку купила нещодавно, щоб одягти на свято на честь мого вступу до аспірантури, і досі її не оновила.

Варто мені увійти в зал, як волоски на шкірі встають дибки – на мене обертаються всі чоловіки. Сьогодні я – королева вечора! Я надзвичайна й майже вільна! Я маю відірватися на повну котушку. І нехай сьогоднішнє божевілля більше схоже на бенкет під час чуми, я практично щаслива!