Розділ 5

З Владом ми познайомилися близько чотирьох років тому в компанії його діда.

Після другого курсу студенти-історики проходили практику в міському архіві. Мене закріпили за Таїсією Сергіївною Горшковою, яка займалася впорядкуванням документів підприємств та організацій перед передачею їх до архіву.

Я планувала присвятити своє життя дослідницькій роботі, яка нерозривно пов’язана із вивченням історичних документів. А тому віддавала перевагу роботі з першоджерелами позаминулого століття, а не із сучасними документами.

Але вибирати не доводилося. Натомість під час цієї практики я отримала шанс подивитися на архівну справу зсередини та взяти участь у створенні описів та комплектуванні фондів.

Як помічниця Горшкової я потрапила на один із заводів, яким володів Аркадій Владленович Грозов. У далекому минулому він був секретарем місцевого міськкому партії, відомою та шановною людиною в міській верхівці. У дев’яності він, як і багато його колег, перетворився на успішного бізнесмена, вдало прибравши до рук цементний завод.

Сталевий характер, комерційний талант та майстерність блискучого керівника дозволили йому з роками розширитися, придбати нові заводи та стати одним із найбільших підприємців регіону.

Після закінчення практики мені запропонували тимчасову посаду на заводі у відділі кадрів – замінити працівників на період відпусток. Я з радістю погодилася та пропрацювала там усе літо до початку навчального року.

На одному з корпоративів я познайомилася з Владленом – скромним хлопцем із розумними сірими очима та мужньою ямочкою на підборідді, який представився системним адміністратором і не відходив від мене весь вечір.

Він здавався дуже дорослим, адже йому виповнилося двадцять п’ять. Досі мій мізерний досвід обмежувався невинними побаченнями з однолітками. Я ще ніколи не зустрічалася з такими чоловіками. Різниця у віці й лякала, і хвилювала, і додавала адреналіну одночасно.

Я дізналася, що він – онук власника концерну лише за кілька тижнів. До того часу серце вже виробляло сальто щоразу, коли я думала про нього. І здавалося, що кисень закінчувався, коли Влада довго не було поруч. Звичайно, подумки я вже вибирала собі весільну сукню, тому що нікого іншого поруч із собою я навіть уявити не могла.

Від отриманої інформації я зазнала глибокого шоку… Що може бути спільного в професорської доньки з невеликого обласного центру та спадкоємця місцевого олігарха? Усе мало відбутися за класичним сценарієм: короткочасна інтрижка з тілесними втіхами, унаслідок якої я залишусь із розбитим серцем.

Розуміла, що чим вище злечу, тим страшнішим і болючішим буде падіння, але відмовитися від Влада не могла. Він став центром мого всесвіту. Та що там центром! Він і був моїм всесвітом.

Змеркло все. Я перестала проводити час із подругами, віддалилася від них. Вони ображалися, але я ігнорувала їхні образи. Хіба мені було до подруг, якщо в мене був Він? Я перестала читати книги, могла годинами сидіти, дивитися у вікно та із завмиранням серця фантазувати про нас. Я мало не скотилася в навчанні, бо вся інформація в одне вухо влітала, а в інше вилітала. У голові нічого не затримувалося, адже все в ній було зайняте Владом.

Подруга Сашка співчутливо зітхала між лекціями:

– Дурненька, ти зовсім на ньому збожеволіла. Що ти робитимеш, коли він тебе покине?

– Чому це він мене покине? Влад запевняє, що кохає мене, – не втомлювалася я з нею сперечатися.

– Авжеж, кохає. Поки не набридла або до зальоту. А там тільки ручкою тобі помахає та пошле самостійно розв’язувати свої проблеми. Добре, якщо грошей на аборт дасть. Гадаєш, ти така перша?

– Дурепа ти, Сашко. Ти мені просто заздриш, – я всіляко намагалася довести подрузі свою правоту.

Жахливо злилася на неї, але розуміла, що в чомусь вона має рацію. Рано чи пізно мені доведеться спуститися з хмар і змиритися з реальністю. Але до цього я ще мала трохи часу на щастя.

Спочатку завданням номер один стало не опинитися з Владом у ліжку занадто швидко. Але стосунки в нас розвивалися настільки стрімко, що поняття «занадто» виявилося розпливчастим. І дуже скоро куди більшу актуальність здобуло завдання номер два: не залетіти.

З досвіду подруг, які встигли обпектися, з оповідань дорослих і просто зі здорового глузду я розуміла, що дитина поховає наші стосунки. Хоча Влад був зовсім не хлопчиськом і розміняв другу чверть століття, він жодним словом не обмовився ні про сім’ю, ні про дітей, ні взагалі про якісь спільні плани.

Через пів року ми зустрічалися виключно в його квартирі. Надворі стояли морози, а в нас на календарі був нескінченний березень.

Цукерково-букетний період канув у Лету разом із залишками здорового глузду. Здавалося, ми обидва остаточно збожеволіли, були одержимі один одним і ніяк не могли насититися, винаходячи все більш збочені способи зробити одне одному задоволення.

Якось, коли ми намагалися віддихатися від чергового раунду постільних розваг, грюкнули вхідні двері, і в коридорі почулися кроки.

Як у сповільненому фільмуванні двері відчинилися, і в кімнату зайшов сам Аркадій Грозов. Я вперше побачила його так близько.

Матінко…

Руки перетворилися на ватяні, і я насилу натягла ковдру вище, прикриваючи груди.