Розділ 4

Емілія

Виходжу з аудиторії. Прикидаю, чи варто забігти у викладацьку та поспілкуватися з колегами. Щочетверга в мене вдалий розклад – після занять залишається достатньо часу, щоби перекинутися парою слів з нашою лаборанткою Сніжаною, заповнити журнали або заглянути в деканат, а не бігти стрімголов у садок.

У коридорі мій погляд наштовхується на… колишнього чоловіка. Очам своїм не вірю! Якби біля аудиторії на початку червня я виявила сніговика чи Діда Мороза, то здивувалася б значно менше. Що він тут забув? Невже чекає на одну з вертихвісток, яка навчається в мене на потоці?

Але ж усі вони випурхнули, як тільки пролунав дзвінок, і тепер ми з Розовським наодинці.

Влад робить крок у мій бік, і зникають будь-які сумніви, що він прийшов саме до мене. Щось у лісі здохло? На місто впав метеорит? Настав кінець світу?

Скільки ми не бачились? Майже чотири роки, з того дня, як він поставив свою закарлючку в книзі реєстрації розлучень і, жодним словом не обмовившись, поїхав із РАЦСу. У мій бік навіть не подивився, ніби мене там не було. Не привітався та не попрощався! Реєстратор похитала головою і, зітхнувши, побажала мені удачі.

За чотири роки наші шляхи жодного разу не перетнулися. Слідом за чоловіком мене викреслили із життя всі наші спільні друзі. Перестали відповідати на дзвінки, ігнорували повідомлення в месенджері, при зустрічі посилалися на відсутність часу та поспішали пройти повз. Подруги перестали кликати на дівочі посиденьки.

Я пережила. Завела нових подруг зі свого кола, яким було начхати, яке прізвище я ношу – Ковтун чи Розовська – і де купую речі – у фірмових бутиках чи на промринку.

Ще задовго до розлучення я зрозуміла, що на Владі світло клином не зійшлося. Коли вдосталь оплакала перші отримані інтернетом докази його невірності. Коли закінчилися сльози й набридло себе жаліти.

Усього таких листів було чотири. Перший вдарив найболючіше. Майже збив із ніг. Але все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Другий я сприйняла спокійніше, над третім і четвертим взагалі посміялася.

Чому не вчинила скандал, не подала на розлучення? Чого чекала нескінченні три місяці? Тепер уже й не згадаю. Мабуть, спочатку сподівалася, що це – підробка чи одноразова зрада, потім – що швидкоплинне захоплення.

Я панічно боялася залишитись сама. Мені здавалося, що я нізащо не впораюся. Адже майже чотири роки поспіль мене по життю за руку вів Влад, захищаючи від проблем та страхуючи на різких поворотах.

Він виявився рішучішим за мене й ініціював розлучення сам. Тоді я навіть зраділа та одразу погодилася. У нас не було спільного майна, не було дітей, нам не було чого ділити. Пізніше, у день розлучення, я була надто розгублена і пригнічена, щоб висловити свою думку і зробити хоча б слабку спробу зберегти сім’ю. Того часу вже не було чого зберігати…

Й ось він тут. Нонсенс!

Провертаю ключ у замку та йду йому назустріч.

– Ти мене чекаєш? – питаю, щоби перейти одразу до суті.

Він мені неприємний. Образа. Почуття провини. Уражене самолюбство. Приниження. Розпач. Можна довго продовжувати список. Ця людина в моїх асоціаціях міцно пов’язала себе з негативними емоціями.

– І тобі привіт, – як завжди, він вміє розігрувати підкреслену ввічливість.

Киваю у відповідь і чекаю пояснень.

– Треба поговорити, – коротко командним тоном повідомляє про мету візиту.

А він став іншим. Змужнів. Змінив зачіску та стиль. Класичний костюм замість поло або толстовки з джинсами. Зовсім чужий хижий погляд. Гроші та влада псують людей безповоротно.

Про те, що в Розовського справи йдуть вельми добре, кричить його прикид. Я все ще здатна оцінити вартість ганчірок, у які він одягнутий.

І тільки ямочка на підборідді нагадує мені того Влада, з яким ми познайомилися в офісі компанії його діда вісім років тому.

Що цьому павичеві могло знадобитися від мене? Жодного припущення.

Цікавість розпирає, але я не збираюся виконувати його команди. Він давно мені ніхто, чужа людина. А сторонні люди, коли їм щось треба, просять зовсім іншим тоном і використовують чарівні слова.

– Я поспішаю, – відповідаю так само коротко, даючи зрозуміти, що спілкування з ним до моїх планів не входить.

– Я хочу зробити тобі вигідну пропозицію, – фраза справляє на мене зворотну дію. Вона надто сильно нагадує заманювання в мережевий маркетинг, а всім цим гербалайфам та іншій нісенітниці вхід у моє життя суворо заборонено.

– Це не займе багато часу. Підемо вип’ємо каву з тістечком.

Кидаю демонстративний погляд на годинник. Я і так знаю, що на каву час у мене є. Але інтуїтивно мені не подобається візит колишнього, він не обіцяє нічого доброго. А трешу в моєму житті й так вистачає.

Хоча немає сенсу заперечувати: цікава жінка всередині вимагає вислухати Влада, змагаючись зі здоровим глуздом та асоціаціями за право ухвалити рішення. Врешті саме вона здобуває перемогу. Напевно, Розовського привело до мене щось неординарне.

– Як ся маєш? Що хорошого? – ми влаштовуємося за столиком у непристойно пафосній кав’ярні для мажорів, і Влад починає розмову здалеку.