Розділ 2

Емілія

– Еміліє, ти на календар дивишся? У тебе у вересні закінчується термін аспірантури. Сподіваюся, тобі не треба нагадувати, що якщо дисертацію до цього часу не представиш на кафедрі, то за умовами ти маєш відшкодувати державі вартість твого навчання за три роки, – професор Васильєв дивиться на мене своїми безбарвними очима.

Терпіти не можу людей із невиразними очима. Вони здаються мені страшенно нещирими та слизькими, як риба.

– Володимире Андрійовичу, у мене майже все готове. Ви ж знаєте, робота написана, – переводжу погляд і концентруюсь на ручці, яку керівник намагається втиснути в стіл.

– Так-так. Ось тільки справа за малим, чи не так? Бракує однієї ма-а-аленької детальки – публікації у виданні, що індексується закордонними наукометричними базами, – трохи підвищує голос, майже непомітно, але мені здається, що він кричить.

– Стаття готова, але… Я збираю гроші. У мене немає можливості викласти за неї відразу таку суму.

– А хто говорить про відразу? Ти ж не вчора в аспірантуру потрапила, у тебе було три роки! А фактично навіть чотири, але, припустимо, рік академвідпустки відкинемо, – продовжує насідати, усе сильніше підвищуючи тон.

Я розумію… І формальні причини в нього є: він як керівник теж несе відповідальність за свою аспірантку. Й особисті, звичайно…

– А рішення є, і тобі воно відоме, – переходить на шепіт, але легше мені не стає. Ненавиджу, коли він говорить таким тоном.

– Володимире Андрійовичу, ми з вами вже обговорювали. Це неетично, ви – мій керівник, – жар заливає щоки, голос тремтить.

Останнім часом спілкуватися з професором мені стало зовсім несила.

– Ну, так ніхто не змушує ходити з транспарантами й на кожному кутку кричати про наші стосунки, – наче й не було нічого продовжує свій проклятий шепіт.

Як у фільмі жахів…

– Скоро літо, відпустка, з’їздимо кудись, відпочинемо. Сина твого із собою візьмемо, якщо нема з ким залишити. А у вересні в тебе закінчиться термін навчання – і формально ти перестанеш від мене залежати…

– А потім – малий захист, – перебиваю його пісню. – Потім кілька місяців на оформлення – і великий. Навіщо спокушати долю? Знайдеться один кляузник – і проблем не оберешся, – вкотре повторюю свої побоювання.

Справа, звісно, не лише в цьому. Він – молодий перспективний учений. Постійно на грантах, з добрим доходом. Доглянутий, гарної статури. Вродливий… Якби не прозорі очі, то зовні був би ідеальним. Але… Серцю не накажеш.

– І потім, ви одружені. Не дай боже хтось дізнається. Навіщо вам неприємності? Та й на мене охоронці моралі почнуть собак спускати, особливо панночки в білих пальтах, яких у нас на факультеті повно. Мінімум половина членів комісії із захисту – жінки. Мені також зайві проблеми ні до чого.

– Та що ти заладила? Мій шлюб – це порожня формальність! Я вже втомився тобі повторювати, що ми не живемо з дружиною вже давно. І кому яка справа, з ким я сплю?

Його доньці – десять чи одинадцять років. Навіть якщо вони з дружиною роз’їхалися, спілкування в будь-якому разі підтримують. І навряд чи хтось у курсі таких нюансів його особистого життя, навпаки, усі переконані, що він – зразковий сім’янин. А бути розлучницею, яка не лише сім’ю розбила, а й забрала в дочки батька – сумнівне задоволення.

– Ну, хочеш, я хоч завтра подам на розлучення? – хапає мене за руку й не випускає, попри мої спроби забрати долоню.

Не сумніваюся, що це – звичайна хитрість. Він хоче почути від мене у відповідь: «Так розлучіться!». А потім шантажуватиме тим, що я сама просила його розлучитися. Не вірю я в його порядність та добрі наміри. Та й у розлучення – теж не надто вірю.

Але все це – нісенітниця. Головне – не хочу я з ним жодних стосунків. Навіть якби не було ні дружини, ні дочки. Але натяків та прямих відмов він не розуміє. А йти на відкритий конфлікт – небезпечно. Він – не лише мій керівник, а й завідувач кафедри. Одного його слова колегам буде достатньо, щоб зарубати мене на рівні кафедри та не випустити на захист.

І ще, як на те, ця стаття коштує космічних грошей, а Жорик у дитячому садку акваріум примудрився розбити – довелося всі заощадження віддати за нього…

– Володимире Андрійовичу, я вже вам не раз говорила: у мене – син. Він – непроста дитина, немає в мене зараз можливості думати про щось, крім Георгія, роботи та дисертації.

– Ось і правильно! Про дисертацію якраз і треба думати. Якщо ти нарешті знімеш корону й переїдеш до мене або хоча б погодишся час від часу навідуватись у гості, то статтю я тобі влаштую. Й оплачу, і переговорю з ким треба, щоби прискорити публікацію. Можна сказати, зірку з неба дістану. І на першому засіданні наступного навчального року заслухаємо тебе, рекомендуємо до захисту. Якщо пощастить, Новий рік ти вже зустрічатимеш у статусі кандидата наук!

Звучить дуже привабливо, саме так, як я мріяла і як має бути. Але перспектива стати його коханкою мені категорично не подобається. І потрібно протриматися лише до захисту. Вийти, виповзти на нього будь-що… А потім – тікати із цього університету не озираючись. Добре, що історію викладають зараз скрізь.

Звичайно, хотілося б навчати майбутніх істориків, у яких очі горять і прагнення знань зашкалює. Але я краще з якимись хіміками чи програмістами працювати буду…