Розділ 14. ДОРОГА ВГОРУ

Том прокинувся від того, що хтось копирсався в його волоссі. Переляканий, він хотів різко відскочити вбік, але стінки укриття не дали йому цього зробити. Сон був настільки глибоким, що на мить він забув, де перебуває і хто поруч із ним.

Капітанська кепка сповзла й звисала на одному вусі. Поруч і далі горіла свічка, біля якої стояла Лулу. Мавпочка обережно водила своїми пальцями по його голові, наче шукала у волоссі щось цікаве. Нут сидів на камені біля виходу й дивився кудись у далечінь, ніби намагався розгледіти їхнє майбутнє.

Усе навколо було мокрим, а з дерев’яного навісу біля входу ще падали важкі краплі. Сонце світило яскраво, і здавалося, ніби жодного дощу й чорних хмар у небі й не було.

Лулу зраділа, що капітан прокинувся, і, нахилившись, подивилася йому просто в очі. На її губах грала щаслива й радісна усмішка.

— Нуте, — покликала вона хом’ячка, — запалювач вогню прокинувся!

Хом’як обернувся до Тома, показав лапкою в бік стежки, з якої вони звернули, і суворо пропищав, вимагаючи продовжувати підйом угору.

— Які ж ви невгамовні! — пробурмотів капітан, відчуваючи, як затерпло тіло від незручної пози.

Він вибрався з укриття, поправив капітанську фуражку, акуратно поклав на місце згаслу свічку й перекинув рюкзак через плече. Озирнувшись іще раз, Том рушив до стежки.

Тепер хом’як сидів на плечі мавпочки й час від часу поглядав на капітана, усміхаючись із його заспаного вигляду.

— Залишилося зовсім трохи — і ми будемо на місці! — радісно сказала Лулу й пальчиком почухала хом’ячка по животику. — Капітан навіть не здогадується, що побачить великий… ні, просто величезних розмірів дім! — із захопленням додала вона.

— Невже він настільки великий? — здивовано запитав Нут, не розуміючи, навіщо на безлюдному острові будувати таку велику споруду.

— Він неймовірно великий! — продовжувала мавпочка. — Там зможе вміститися все моє плем’я і ще плем’я з сусіднього острова! Коли ти його побачиш — будеш просто вражений!

У її голосі було стільки захвату, що цим почуттям неможливо було не заразитися.

— Звідси відкривається неймовірний краєвид, — із захопленням промовив Том. — Океан, мов на долоні.

— Я таке бачив лише по телевізору! — підтримав його Нут, показуючи лапкою навколо. — Навколо нас справжня казка!

— Справжня казка… — повторила Лулу, не зовсім розуміючи значення цих слів.

У якийсь момент стежка стала ширшою, і перед ними відкрилося просторе плато. Тут росла невисока трава, а дерева траплялися рідко. Каміння, що весь цей час встеляло шлях, залишилося позаду.

Перед ними виднілося багато потемнілих від часу пеньків. Вони визирали з трави, ніби запрошуючи присісти й перепочити. Капітан одразу помітив, що в цьому місці комусь довелося добре попрацювати, перш ніж навести такий лад.

— Та-а-ак… — протягнув Том. — Схоже, хтось затримався тут надовго й від нудьги зробив на цій висоті чимало роботи.

Усе, що побачили капітан і хом’як, справді вражало. Ця частина височини була повністю пристосована для життя. У неї було вкладено стільки праці, що мимоволі хотілося віддати належне людині, яка все це створила.

Та для Лулу це не мало особливого значення. Вона бувала тут не раз і знала кожен куточок цього місця. Зараз вона не могла розповісти Нуту про тих, хто жив тут раніше. Вона приходила на вершину вже тоді, коли дім був порожній.

Старші мавпи лише зрідка згадували людей, що мешкали на острові, розповідаючи, якими добрими вони були й як часто розпалювали вогонь на березі океану.