Розділ 12. ШЛЯХ ДО ВЕРШИНИ

Настав ранок. Том розплющив очі й підвівся, зручно сівши на піску. Просто перед ним сиділа мавпа й, не відводя погляду, дивилася на нього. На її плечі сидів хом’як. Щойно вони побачили, що капітан прокинувся, обоє радісно закричали й замахали руками, перегукуючись між собою мовою, незрозумілою для нього. Чоловік бачив: за цей короткий час вони стали друзями.

— Доброго ранку! — з усмішкою промовив Том і почув, як тварини по-своєму відповіли йому.

Капітан вже давно знав, що Нут мав великий запас слів людської мови. Хом’як майже все розумів, хоч і не міг нічого відповісти. Тому Том одразу помічав, як після кожного його висловлювання Нут щось говорив мавпі, а та кивала головою й дивилася на нього уважним, розумним поглядом. Іноді Тому здавалося, що він потрапив у світ розумних тварин, які просто не вміють вимовляти слова.

— Треба підтримати вогонь, щоб він не згас, — додав чоловік.

Капітан підвівся й почав підкладати дрова в згасаюче багаття. Вогонь знову розгорівся, вгору зметнулося яскраве червоне полум’я, а над ним закружляв сіро-чорний дим, який напевно було видно з самого океанського обрію.

— Ну що, друзі, — звернувся Том до тварин, — вам банани, а мені риба. Треба підкріпитися!

Він дістав із яхти спінінг, і вже за кілька закидів на піску лежала досить велика риба. Капітан одразу почистив її й поклав на вогонь. Того ранку кожен їв свою їжу: Нут гриз горішки, які вчора принесла мавпа, Лулу неспішно очищала банани зубами, а Том із задоволенням їв рибу.

Після сніданку вони підійшли до розламаної яхти. Капітан показав на неї рукою, ніби проводячи екскурсію для Нута, що сидів у нього на плечі.

— Ось, мій друже, що зробив із нашою яхтою шторм, — сумно сказав Том. — Від удару об виступ біля самого берега в корпусі з’явилася тріщина. Якимось дивом вона не розкололася навпіл і не пішла на дно. Під час шторму хвилі кидали яхту з боку в бік, а я в рятувальному жилеті намагався знайти тебе, тримаючись за металеві борти. Ударом зламало щоглу, штурвал і ледь не вибило двері в каюту. Було дуже страшно. Я навіть не сподівався, що виживу… і тим більше — що знову зустріну тебе.

Капітан на мить замовк, а потім продовжив:

— На щастя, в яхті збереглися запаси й інструменти. З їхньою допомогою ми зможемо збудувати дім і жити тут, поки нас не знайдуть.

— Ми назавжди залишимося на цьому острові… — пропищав Нут мавпі.

Лулу помітила, як на очах хом’яка з’явилися сльози.

— Яхта більше ніколи не зможе вийти в океан і повернути нас додому…

— І ти більше ніколи не побачиш телевізор? — запитала мавпа. В її очах також блиснули сльози.

— Ніколи, — відповів Нут. — А ж у ньому — весь світ… Світ тварин, кіно, мультфільми… Там стільки всього цікавого…

Капітан бачив, як тварини жваво перегукувалися між собою. Лулу емоційно розмахувала руками, а Нут дивився на неї з сумом. Та раптом на обличчі мавпи з’явилася усмішка. Вона почала стрибати по піску, кружляючи на місці й піднявши руки вгору — це нагадувало радісний мавпячий танець.

— Я знаю, що нам потрібно робити! — прокричала вона Нуту й почала показувати руками в бік високої гори, що здіймалася осторонь від берега. — Там, нагорі, є хатина для людей. Тут раніше жили люди. Вони збудували кам’яне коло й розпалювали в ньому вогонь, як зараз робить твій капітан. Вони часто щось писали на піску й викладали фігурки з гілок, але з часом усе це змивала вода або зносив вітер.

— А де зараз ці люди? — запитав хом’як.

Лулу на мить завмерла, а потім похитала головою.

— Я не знаю. Можливо, вони ще тут… а може, вже покинули острів, — відповіла вона й знову вказала на гору. — Нам потрібно йти туди.

Капітан помітив, як змінився настрій тварин. Сліз більше не було. Він швидко зрозумів, що хотіла сказати Лулу: на вершині гори є щось важливе. Те, що може стати їхнім порятунком.

Не вагаючись, Том підвівся, підкинув у багаття ще дров, дістав із яхти трохи вологий рюкзак і склав туди все найнеобхідніше для дороги.

— Що ж, — сказав він, — мову жестів я теж розумію. І в мене немає іншого виходу, окрім як повірити місцевій мавпі, яка підказує, що на вершині гори на нас щось чекає.

Нут щось пропищав Лулу, і та від радості почала стрибати на місці, показуючи рукою напрямок. Капітан закинув рюкзак за спину, погладив хом’яка по голові, відчуваючи, як той міцно тримається за його плече, і вони неспішно рушили слідом за мавпою.

Зупинившись біля першої пальми біля самого берега, Том обернувся й ще раз подивився на високе багаття. Його було видно здалеку, а сіро-чорний дим підіймався високо до неба. Яхта лежала на боці досить далеко від води, тож капітан не хвилювався, що її змиють хвилі.

— У-у-у-у… — почув він і відчув, як хтось смикає його за штанину.

Це була Лулу. Побачивши, що Том дивиться на неї, вона одразу побігла вперед, показуючи руками, що їм пора йти.

За кілька метрів капітан помітив, що вони вийшли на стежку, яка явно не могла бути створена природою. У деяких місцях, на крутих поворотах і підйомах, були акуратно викладені дрібні камінці — по них було зручно йти. Отже, тут жили або й досі живуть люди.

— Ну що ж, — досить голосно сказав Том у бік мавпи, — схоже, ти дуже розумна тварина, якщо знаєш, куди нам із Нутом іти.

Лулу лише обернулася. На її обличчі сяяла щаслива усмішка. Вона не розуміла слів, але за інтонацією відчувала захоплення.

Друзі неспішно йшли вперед, пробираючись крізь густі зарості до місця, куди їх вела мавпа. Небо поступово затягнули хмари, десь удалині загримів грім, блиснула блискавка, і пішов теплий дощ.

Капітан, хом’як на його плечі та мавпа підіймалися все вище. Ніхто з них не знав, що саме чекає на вершині. Але в серці Нута вже жила впевненість — найважливіше було ще попереду...