Розділ 11. ЗУСТРІЧ

Минуло чимало часу, перш ніж човен Тома торкнувся піску сусіднього острова. Попри втому, чоловік стрибнув на берег, потягнув за собою гумовий човен і відразу відчув, як йому на шию повис хом’як, що стрибнув із плеча мавпи. Нут міцно притулився до його голови, і здавалося, що більше ніколи в житті вже не відпустить його.

— Нут, рідний… — насилу промовив капітан, відчуваючи, як від переживань очі наповнюються сльозами. — Я думав, що вже ніколи тебе не побачу…

Він довго гладив хом’яка по спині, притиснутого до його голови. А коли взяв Нута на долоню й поставив перед собою, уперше в житті побачив у його очах сльози. Том ніколи раніше не бачив, щоб його маленький друг плакав: навколо очей уся шерстка була мокрою.

— Не хвилюйся, мій друже. Ми тепер ніколи не розлучимося. Ніколи! — впевнено промовив капітан і вказівним пальцем обережно витер крихітні сльозинки. — Тепер ми завжди будемо разом.

Після цих слів в очах Нута спалахнула іскорка радості. Він знову стрибнув капітанові на шию, а потім одразу перебрався на плече. Мавпа простягнула Тому його капітанську фуражку, і він одразу ж надів її на голову.

— Дякую тобі, красуне, — сказав капітан і погладив мавпу по голові. — Схоже, ти дуже розумна тварина. Ви не лише знайшли мене, а й змогли привернути мою увагу.

— Лулу, — промовила мавпа й знизу вгору подивилася на чоловіка.

— Що? — перепитав капітан.

— Лулу, — повторила вона й показала на себе.

— Тебе звати Лулу? — уточнив Том.

Мавпа радісно закивала головою й замахала руками.

— Дякую тобі, Лулу, за те, що не дала скривдити мого маленького друга, — сказав капітан. — А тепер нам потрібно повертатися на той острів, поки немає хвиль і я можу на цьому човні дістатися берега. Інакше нас знову понесе у відкрите море.

Капітан штовхнув човен у воду, заліз усередину й узяв весло. Раптом він побачив, як із його плеча зістрибнув хом’як і підбіг до краю гуми. Нут щось пищав мавпі, махав лапками й будь-якої миті міг упасти у воду. Лулу стояла на березі й із сумом дивилася на нього, а потім замахала руками й головою, щось пояснюючи малюкові.

— Я зрозумів, — усміхнувся капітан. — За цей час ви стали друзями й сумуватимете одне за одним.

Він упер весло в пісок, утримуючи човен на місці, і, махнувши рукою в бік мавпи, голосно сказав:

— Якщо хочеш — пливи з нами! Ми з Нутом приймемо тебе до нашої родини!

Для більшої наочності Том кілька разів плеснув долонею по борту човна, запрошуючи Лулу приєднатися. Те, що сталося далі, здивувало капітана. Хом’як радісно запищав і з розбігу стрибнув Тому на ноги, потім одразу заліз на плече й притулився до голови, показуючи свою вдячність.

Лулу виявилася дуже спритною. З розбігу вона одним стрибком із піщаного берега приземлилася просто перед капітаном. На її обличчі сяяла усмішка, і було видно, як вона щаслива бути поруч із ними. Це зворушило Тома, і він погладив мавпу по голові, а та міцно притулилася до його ноги.

Зворотна дорога на острів виявилася довшою. Почалися невеликі хвилі, і вони заважали плисти. Лулу сиділа попереду човна й руками допомагала гребти. Том щосили працював веслом, намагаючись утримувати правильний напрямок. Нут бігав усередині човна й щоразу, коли хвилі починали розвертати їх, голосно й сердито пищав, показуючи, що вони збиваються з курсу.

Коли вони торкнулися берега, капітан стрибнув у воду й одразу потягнув човен якомога далі до дерев. Він спустив із нього повітря, згорнув і відніс назад до розбитої яхти. Том так сильно втомився, що одразу сів біля багаття, щоб перепочити.

— Нут, як же я радий тебе бачити… — втомленим голосом сказав капітан, відчуваючи, як хом’як міцно притискається до його шиї.

Через деякий час Том підвівся й підійшов до гілок, які зібрав ще вчора, акуратно виклавши їх біля круглого кам’яного огородження. Хом’як увесь цей час тримався за плече чоловіка, ніби боявся, що океан знову накриє їх і понесе геть.

Нут спостерігав, як капітан кидав великі гілки у вогонь, намагаючись зробити полум’я високим і помітним здалеку.

Дорога на сусідній острів і назад забрала багато сил і часу. Почало сутеніти, і на небі з’явилися зорі. Том лежав на піску, дивився вгору й раптом відчув, як щось рухається за його головою.

— Та годі… — сказав капітан, обернувшись, і голосно засміявся. — Цього просто не може бути!

До нього підходила Лулу, однією рукою тягнучи по землі в’язку бананів. В іншій руці в неї був згорнутий зелений лист, з якого вона висипала для Нута горіхи. Відчуття єдності й взаємодопомоги було таким сильним, що всі троє сиділи біля великого багаття зі щасливими обличчями й насолоджувалися їжею.

Високе багаття оранжево-жовтим світлом освітлювало величезну територію — від дерев до води.

Було дуже красиво, але шумно. Здавалося, що на острові ніхто й ніколи не спить. Над головами пролітали різнобарвні птахи, метелики й жучки. Відчувши жар вогню, вони одразу відлітали вбік і зникали в темряві. Шум і крики звірів долинали з усіх боків, і капітанові раптом здалося, що якби поставити на найвищій вершині острова доброго диригента, то можна було б зіграти неймовірно красиву й незвичайну острівну мелодію, здатну підкорити весь світ.