Розділ 8. СПУСК ДО ОКЕАНУ

Дорога вниз виявилася дуже важкою й небезпечною. Нут майже під час кожного стрибка заплющував очі, намагаючись не бачити, як вони з Лулу летять у повітрі. Коли мавпа хапалася рукою або ногою за дерево, він на коротку мить розплющував очі й оглядався навколо, а під час нового стрибка знову їх заплющував. У якийсь момент йому здалося, що цьому спуску не буде ні кінця, ні краю. Він був довгим, і навіть Лулу часом замислювалася, в який бік їй краще прямувати.

— Ми вже майже біля самого берега! — промовила мавпа і буквально за кілька стрибків спустилася на м’який біло-жовтий пісок.

— Уффффф… — видихнув хом’як і, зіскочивши з її плеча, розтягнувся на гарячому піску.

Він відчував, наскільки весь цей час йому було страшно стрибати разом із Лулу. Тепер потрібно було бодай трохи прийти до тями після пережитого страху, а потім знову рушати далі.

За короткий час хом’як розплющив очі й підвів голову. Навколо нікого не було. Нут перелякано схопився на лапки і лише тоді побачив Лулу. Вона висіла на одній руці на одному з дерев, що росли впереміш із пальмами вздовж океанського узбережжя.

— Ти готовий іти далі? — запитала мавпа й одразу ж стрибнула на пісок.

— Так! — упевнено відповів хом’як. — Я хочу дізнатися, звідки йде дим. І мені цікаво, про кого говорила мавпа, коли сказала, що хтось знову повернувся?

— На сусідньому острові дуже довго жили люди, — відповіла Лулу, показавши лапою в бік, куди вони прямували. — Там у них був викладений кам’яний круг, у якому вони майже весь час палили вогонь. Нам завжди здавалося, що вони хочуть підпалити дерева на острові, але з якоїсь причини не можуть цього зробити. А зовсім нещодавно ми більше не бачили ані людей, ані вогню, ані диму.

— Вони палили вогонь у надії, що хтось побачить їх здалеку, — відповів Нут. — З корабля, який міг проходити десь поруч. Можливо, їх забрали й відвезли додому. Просто ви цього не бачили.

Мавпа завмерла на місці, вдивляючись у очі хом’яка. У погляді Лулу читалися здивування й цікавість.

— Ти це теж бачив по своєму телевізору з небесних зірок? — запитала вона, подивившись спочатку на чисте блакитне небо, а потім знову на Нута.

— Так, — відповів хом’як і усміхнувся. — Там показують увесь світ. Від цього навіть голова йде обертом.

— Ти змушуєш мене знайти на цьому острові найвище дерево й у найтемнішу ніч підстрибнути з нього так високо, щоб зачепитися рукою за найяскравішу й найбільшу зірку… — мрійливо сказала Лулу. — І вже звідти, через телевізор, побачити цілий світ.

— Це неможливо, — відповів хом’як і розсміявся. — Але колись я спробую пояснити тобі, що таке телевізор.

— Добре, — сказала Лулу, і на її губах з’явилася усмішка. — Я згодна. А зараз стрибай мені на плече й ходімо далі. Нам залишилося пройти зовсім трохи.

Мавпа виявилася правою. Вони досить швидко дійшли до величезного каменя, що лежав між океаном і невисокою горою. Було видно, що він скотився зверху й зупинився саме тут.

— Це остання перешкода на нашому шляху! — промовила Лулу й обережно перелізла через камінь.

Вони пройшли ще невелику відстань уздовж берега й зупинилися біля самої води. Нут завмер від подиву. Усередині нього закипіло щось тепле, радісне й світле. Хом’як підстрибнув угору й голосно запищав.

У його голосі звучала безмежна радість, а на очах виступили сльози щастя.