Розділ 5. ЗНАЙОМСТВО

Вона ще трохи посиділа на гілці із заплющеними очима, притулившись спиною до товстого стовбура дерева. За цей короткий час мавпа згадувала, як безтурботно перестрибувала з дерева на дерево, а потім раптом, в одну мить, просто перед нею з’явилася величезна змія.

Їй нічого не залишалося, окрім як повільно відступати назад. Але погляд змії змусив її зупинитися, а згодом — зовсім завмерти.

Тепер Лулу чітко розуміла: якби не це маленьке звірятко, все могло б закінчитися зовсім інакше.

Вона розплющила очі й тихо сказала:

— Дуже тобі дякую. Я лише зараз усвідомила, яка небезпека мені загрожувала. І тільки завдяки тобі я досі жива.

— Нема за що! — відповів Нут і всміхнувся. — Я стільки різних змій бачив по телевізору, що ти собі навіть уявити не можеш! Але ніколи б не подумав, що колись опинюся поряд зі справжньою.

— Де ти бачив стільки змій? І що таке телевізор? — здивовано запитала мавпа. — Ти живеш на одній із яскравих зірок, які я бачу вночі, і спостерігаєш за нами зверху?

— Ні, — коротко відповів хом’як і здивовано подивився на неї. — Телевізор — це така річ, у якій можна побачити весь світ. Але це неможливо пояснити… його треба побачити.

— Зрозуміло, — перебила його Лулу. — Отже, ти й справді спостерігаєш за нами зі зірок і просто не хочеш розповідати, що там бачиш.

Нут зрозумів, що ця розмова нікуди не приведе. Тут він ніколи не зможе пояснити, що таке телевізор, автомобіль або затишна квартира з його чудовою кліткою.

— Мене звати Нут, — представився він і всміхнувся. — А тебе?

— А мене — Лулу, — відповіла мавпа.

Лулу була кумедною. Нут навіть усміхнувся, почувши її ім’я. У неї були довгі руки й ноги. Вона легко висіла на одній руці, а іншою спокійно могла чистити вуха чи носа. Було видно, що їй так зручно й звично.

Нут спробував уявити в такій позі капітана. Адже в нього теж були дві руки й дві ноги. Та він одразу розсміявся — це було абсолютно неможливо уявити.

— Мені потрібно забрати капітанську фуражку, якою я накрив голову змії, — сказав хом’як і подивився вниз. — Але мені страшно спускатися.

— Змії — не тигри. Вони не затримуються довго на одному місці, — спокійно відповіла Лулу. — Якщо відчувають небезпеку, одразу відповзають. Ходімо обережно спустимося по твою фуражку.

Нут знову стрибнув їй на плече, і вони повільно почали спускатися. Змії вже не було видно, але відчуття тривоги все одно не полишало їх.

Хом’як стрибнув на товсту гілку, досить високо над землею. Лулу ж зачепилася ногою за нижню гілку й повисла вниз головою. Обережно підхопивши рукою фуражку Тома, вона одразу підтягнулася назад.

— Ми врятували дорогу тобі річ, — сказала вона й одразу ж наділа фуражку собі на голову.

Головний убір був їй завеликий, але Лулу зсунула його назад, і козирок піднявся на лоб.

— Тепер я хочу дізнатися, звідки ти, — із цікавістю запитала вона, кліпнувши очима. — Ти не схожий ні на пацюка, ні на бобра й точно не живеш у цих джунглях.

— Я жив у великій квартирі зі своїм другом і господарем — капітаном Томом, — відповів Нут. — Одного разу ми вийшли в море й потрапили в страшний шторм.

— Ох-хо… — зітхнула Лулу. — Так, день і ніч були жахливими. Я бачила, які хвилі були в океані.

— Було дуже страшно, — тихо сказав хом’як. — Іноді мені здавалося, що хвилі зачеплять зірки й перетворяться на величезні гірки. Але капітан постійно боровся, щоб ми пливли далі. А потім одна хвиля пішла за іншою… і мене викинуло за борт. Яхта, здається, тріснула. Якимось дивом я опинився на поверхні, вхопився за дверцята від шафки з канатами — і саме з ними мене винесло на берег. Так я тут і опинився. Де зараз капітан — я не знаю. А це його фуражка… я не можу її покинути.

Він подивився на головний убір, який кумедно виглядав на голові мавпи.

Було видно, що розповідь Нута зворушила Лулу. В її очах навіть блиснули сльози. Вона швидко витерла їх долонями й усміхнулася.

— Я впевнена, що твій капітан живий. І ми обов’язково збережемо цю фуражку, — сказала вона. Потім показала рукою вбік і, посадивши хом’яка собі на плече, тихо додала: — Я хочу показати тобі мій дім.

Нут не встиг нічого зрозуміти, як Лулу вже мчала вперед, перестрибуючи з дерева на дерево. Вона рухалася так високо, що в хом’яка перехоплювало подих, щойно він наважувався глянути вниз.

— Краще дивися вперед… і не дивися вниз, — ледь чутно сказала Лулу.

Але Нут її не почув.

Високо над землею вона продовжувала стрибати, спритно чіпляючись за гілки.

— Хоч у капітана теж дві руки й дві ноги, — дуже тихо пробурмотів хом’як, — він точно не зміг би так пересуватися.

На його мордочці з’явилася ледь помітна усмішка.

За деякий час Лулу застрибнула на величезне дерево. Нут одразу помітив безліч мавп, які тут же подивилися в їхній бік. Точніше — на нього. На невідоме звірятко на плечі їхньої родички. І лише деякі розглядали капітанську фуражку.

— Це мій друг, хом’як Нут! — голосно оголосила Лулу. — Він урятував мене від зміїного погляду! Накрив змію оцією річчю, — вона показала на фуражку, — а потім за допомогою моїх вух привів мене до тями.

Мавпи з подивом, не питаючи дозволу, почали обережно торкатися хом’яка й фуражки. За їхніми поглядами було зрозуміло: ні того, ні іншого вони раніше не бачили.

— Цей предмет належить людям, — сказала одна з мавп і злякано відскочила назад. — Я бачила їх одного разу біля океану. Вони без блискавок, за допомогою чарів, розпалили вогонь. Я боялася, що джунглі загоряться. На щастя, пішов дощ, і вогонь згас.

— Ми теж це бачили, — долинули голоси з сусіднього дерева.

— Можливо! — вигукнула Лулу й обережно відсунула мавпу, яка невдоволено дивилася на Нута. — Але я жива саме завдяки цьому предмету й цьому незвичайному звірові!