Розділ 2. ШТОРМ

Невдовзі слідом за тією яхтою в океан вийшли й ми — на нашій невеликій, але надійній яхті з високою щоглою. Вона впевнено розтинала воду, немов знала, що попереду на нас чекає не просто риболовля, а справжнє випробування.

Том відійшов досить далеко від берега й уже почав готуватися до риболовлі, коли раптом повз нас на великій швидкості промчала невелика яхта. На її борту було кілька молодих людей. У них гриміла музика, вони голосно кричали одне до одного й сміялися, ніби океан був лише великим атракціоном.

— Стійте! Стійте! Туди не можна! Є попередження про шторм! — крикнув їм услід Том.

Але його ніхто не почув.
Яхта швидко віддалялася вглиб океану, залишаючи по собі лише піняву доріжку.

— Безумці… — злісно промовив капітан і подивився на Нута.

З його погляду хом’як зрозумів усе без слів. Вудки буде змотано, спокійна риболовля скасовується, і вже за хвилину їхня яхта помчить услід за безрозсудними молодими людьми. Так і сталося.

Вони мчали вперед, намагаючись наздогнати яхту, яка й не думала зупинятися. Берег ставав дедалі далі, й саме в цю мить подув різкий, холодний вітер. Десь удалині з’явилися темні, ледь помітні хмари.

— Стійте! Пливіть назад! Поверніться! — знову кричав Том.

Та океан уже починав забирати своє.

Лише коли хвилі стали підійматися, в небі прогримів перший грім, а згодом удалині спалахнула блискавка, яхта з молодими людьми нарешті зупинилася й повільно почала розвертатися. Берега вже не було видно — довкола був лише океан.

— Пливіть за мною й не відставайте! — прокричав Том.

— Інакше буде пізно! — додав Нут, сердито надувши щоки.

За кілька хвилин хом’як помітив тривогу на обличчі капітана. Том показав рукою туди, де небо стало майже чорним, а грім гримів без упину.

— Ми не встигнемо повернутися до берега, — тихо сказав він і подивився спочатку на Нута, а потім на яхту, що йшла поруч.

— Треба постаратися! — пропищав хом’як, хоча з очей Тома зрозумів: шторм застане їх просто тут.

Хвилі швидко стали вищими, яхту почало кидати з боку в бік. Полив дощ, з’явився густий туман, і незабаром сусідня яхта зникла з поля зору.

— Потрібно втриматися на поверхні… і тоді, можливо, нам пощастить! — прокричав капітан крізь вітер.

Нут учепився в нього всіма лапками. Йому здавалося, що його маленьке тільце злилося з плечем Тома, ніби тепер вони стали єдиним цілим.

— Хвиля! — закричав Том. — Ще хвиля! Йдемо праворуч! Тепер ліворуч!

Капітан відчайдушно маневрував між величезними хвилями. Дощ бив у лице, вітер рвав одяг, але Том наче не помічав цього. Його завданням було одне — вижити й урятувати їх обох.

— Дивись! — крикнув він і показав рукою вдалину.

Нут побачив ледь помітний силует другої яхти.

— Вони ще тримаються! Хлопці — просто молодці!

На обличчі капітана з’явилася усмішка, а в очах спалахнула надія.

— Потрібно триматися разом і не втратити їх з поля зору! — прокричав Том і помахав рукою.

У відповідь теж помахали, можливо, навіть щось прокричали, але шум дощу, вітру, грому й хвиль поглинув усі звуки. А вже за хвилину силует зник.

Капітан і хом’як знову залишилися самі в бурхливих просторах океану.

— Може, нам пощастить і ми ще знову їх побачимо? — сказав Том трохи бадьоріше, ніби підбадьорюючи самого себе.

— Можливо… — відповів Нут і ще міцніше вчепився в тканину його футболки.

Іноді в чорному небі спалахувало яскраве світло блискавки, на мить вириваючи з темряви шалені хвилі. А потім усе знову занурювалося в морок. Хвилі накривали яхту з головою, і Нутові весь час доводилося обтрушуватися. Том же ніколи не обтрушувався, і це чомусь дуже обурювало хом’яка. Можливо, капітан просто розумів: у такому дощі це марно.

— Вона неймовірно висока! — прокричав Том і різко закрутив штурвал.

На них неслася хвиля такої висоти, що її вершина, здавалося, сягала самого неба. Нутові навіть примарилося, що вона ось-ось зачепить зорі й застигне там назавжди, немов сорочка на мотузці, затиснута прищіпкою.

Та хвиля не застигла.

— Нас просто так не візьмеш! — закричав Том. — Ми з Нутом — акули океану! Одна велика, а друга маленька!

Яхта якимось дивом злетіла на вершину хвилі. На одну коротку мить Нут побачив увесь океан одразу — величезний, лютий, сповнений чорних хмар, грому й блискавиць.

— Оце так! — закричав капітан. — Оце зустріч! Дивись!

Удалині знову з’явилася та сама яхта. Вона безпорадно гойдалася на хвилях, а палуба була порожня.

— Вони сховалися всередину… — сказав Том. — У них одна надія — що хвилі їх не перекинуть.

— У мене теж така сама надія… — пропищав Нут.

— Ще одна! — закричав капітан.

Ця хвиля була ще вищою. Нут запищав від страху.

— Прорвемося! — впевнено сказав Том.

І знову — диво. Яхта витримала. Але потім їх понесло вниз із такою швидкістю, що Нутові здалося, ніби вони падають головою в безодню.

— Ого-го!.. — прокричав Том. — Оце спуск! Оце шторм!

Коли вони озирнулися, другої яхти вже не було видно. Дощ посилився, туман став густішим. Шторм трохи вщух, але хвилі все ще були високими. Том не відпускав штурвал ані на секунду.

— Нут… я навіть не знаю, де ми, — сказав він втомлено. — Схоже, нас занесло дуже далеко.

Хом’як відчував, як капітан виснажився. Його лапки іноді зісковзували, і він хапався то за футболку, то за Томове вухо.

— Нут! — обурився капітан. — Я зі штормом борюся, а ти мені ще й вуха тягнеш!

Та як пояснити, що коли страшно, хапаєшся за все, що поруч? Капітан тримався за штурвал. А Нут — за капітана.

— Буря знову посилюється… — прокричав Том, примружившись. — От уже в таку халепу я ще не потрапляв. А наш білий пухнастий сусід Сніжок зараз, мабуть, чекає на нас… і навіть хвилюється…