Розділ 7. КЛЮЧІ

Лулу тихо прослизнула між бочками й зупинилася біля вогню — просто за спиною одного з моряків. Вона сховалася за ящиками, до яких чоловік ліниво притулився спиною, навіть не підозрюючи, що прямо за ним відбувається справжнє спасіння.

Тут було шумно й водночас тепло. Вогонь яскраво освітлював цю частину печери, і будь-який необережний рух міг видати їх з головою. Треба було бути гранично обережними.

У якийсь момент Лулу відчула дивну порожнечу на плечі.

Хом’яка там уже не було.

— Я навіть не уявляю, де вони можуть бути… — ледь чутно пропищав Нут, розуміючи, що в цьому гаморі його все одно ніхто не почує.

Він ковзав уздовж стін, ховаючись у тінях, і уважно оглядав усе навколо. Тепер йому потрібен був лише один блискучий знак удачі — щось металеве й маленьке.

І раптом він побачив їх.

На поясі одного з чоловіків висіла в’язка ключів — на кільці, підв’язаному гумовою ниткою.

— Ось ви де… — прошепотів Нут. — Але як же мені до вас дістатися?

Хом’як нишком глянув у бік ящиків, за якими ховалася Лулу. Він її не бачив, але знав — вона вірить у нього. Вірить так сильно, що відступати було просто не можна.

— Малий — не означає слабкий, — прошепотів хом’як фразу, яку колись чув по телевізору, і відразу рвонув уперед.

Нут одразу зрозумів: ключі в Жака. Том казав, що це помічник капітана — другий за значенням чоловік на кораблі. На щастя, ніхто не озирався. Ніхто навіть не допускав думки, що в печері є хтось іще, окрім них.

У повітрі лунали тости, гучний сміх, розмови про швидке відплиття. Хтось розповідав жарти, хтось уже сміявся занадто голосно.

Нут обережно підкрався ближче й учепився зубами в гумову нитку.

У цю мить хом’як зрозумів — ось тут і починається найважче…

Він знав, як важко перекушувати гуму. Вона була м’якою, зуби наче в’язли в ній, не завдаючи шкоди. Та хом’як не здавався. Він гриз, тягнув, знову гриз — поки раптом не відчув, що нитка піддалася.

Вона була перекушена.

Лишалося найнебезпечніше — забрати ключі.

Нут дочекався моменту, коли Жак від сміху трохи відхилився назад, і кишеня стала вільніша. Він смикнув за край нитки — і в’язка ключів тихо впала поруч із ним.

Від несподіванки Нут устав на задні лапи. Його очі стали круглі, мов ґудзики на капітанському кітелі.

Тільки не зараз… — подумав хом’як.

На щастя, сміх і крики були такі гучні, що падіння ніхто не помітив.

— Хапай удачу! — знову прошепотів він фразу з фільму й у ту ж секунду зник за найближчим ящиком разом із ключами.

Він швидко пробіг уздовж стіни й зупинився поруч із Лулу. Мавпа одразу помітила блиск у його лапках і все зрозуміла — саме за цим вони сюди й прийшли.

І тут поряд пролунав голос:

— На ящиках буде зручніше.

Хтось підняв відразу два ящики, за якими вони ховалися.

— Тепер нас помітять… — злякано прошепотіла Лулу. — Нас посадять у клітку до інших мавп…

Один із моряків поставив коробку зовсім поруч. Нут відчув різкий запах тютюну. Варто було чоловікові повернути голову — і все було б скінчено.

— Я знаю, що робити, — швидко прошепотів Нут і сунув ключі Лулу. — Щойно вони побіжать за мною — відразу біжи!

Лулу завмерла, боячись навіть вдихнути.

Наступної секунди хом’як рвонув до стіни й зник у тіні.

Майже відразу зчинився шум, крики й тупіт. Моряк біля Лулу підхопився й побіг геть.

— У печері щур! — кричали з усіх боків. — Ловіть його!

— Це не щур, це домашній хом’як! — загорлав хтось.

— Ти з глузду з’їхав?! — відповів інший. — Звідки на цьому острові домашній хом’як?! Ловіть щура!

Поки моряки з криками й сміхом мчали вглиб печери, Лулу вискочила з-за ящиків і зникла в проході.

Вона бачила, як майже всі побігли за Нутом. А ті, хто лишився біля вогню, зі сміхом спостерігали за тим, що відбувалося, навіть не повернувши голів у її бік.

Коли шум трохи стих, Лулу прошепотіла, усе ще тремтячи:

— Дякую, Нут…

І в ту мить вона зрозуміла: цей маленький хом’як — найсміливіший із усіх, кого вона знала.