Розділ 4. ВЕЛИКА ПЕЧЕРА

Капітан рухався обережно, намагаючись бути якомога непомітнішим. Він ішов за деревами, ховаючись за густим листям, і час від часу зупинявся, прислухаючись до шуму океану. Кожен зайвий крок здавався надто гучним.

Том уважно спостерігав за кораблем. Той повільно обходив гострі маленькі скелі і, зменшивши швидкість, плив уздовж берега, ніби щось вишукував.

На плечі капітана сидів Нут. Хом’як намагався виглядати грізним і зібраним — настільки, наскільки взагалі може виглядати грізним хом’як. Усередині він розумів, що проти піратів його хоробрості може не вистачити, але думка про клітки не залишала йому права відступити. Якщо не зараз, то коли? — думав він, міцніше стискаючи лапки.

Лулу стрибала по деревах над ними. Вона то завмирала, то різко махала руками, бачачи, як мавпи в клітках металися і стрибали. Кожен такий погляд боляче відгукувався в неї всередині.

— Нам треба залишатися непоміченими, — суворо сказав Том. — Якщо вони пропливуть повз острів, ми вже нічого не зможемо зробити. Головне — щоб вони причалили до берега.

Нут швидко переклав Лулу слова капітана і додав упевнено, навіть трохи гучніше, ніж збирався:

— Ми обов’язково врятуємо твоїх друзів і рідних.

Лулу подивилася на нього і кивнула.

— Якщо в нас буде мавпяча удача! — сказала вона. — І в капітана теж.

Нут усміхнувся, намагаючись розрядити напруження:

— Мавпяча удача нам точно не завадить. Хоча Том усе одно не зможе стрибати по деревах, як ти.

Капітан усміхнувся краєчком губ, але погляд його залишався серйозним. Він ніби розумів, про що говорили мавпа і хом’як.

Корабель і далі повільно плив уздовж берега. Він ніби вагався — хотів причалити, але чомусь не наважувався. Том, Лулу і Нут ішли за ним, намагаючись не втрачати його з поля зору. У міру руху берег змінювався.

Пляж ставав усе вужчим. Скелі здіймалися вище, а місцевість робилася обривистою. На щастя, зелені навколо було дедалі більше, і друзі не боялися, що їх помітять з палуби.

І раптом корабель почав повертати.

Здавалося, що він зараз зупиниться. Але замість цього корпус повільно зник у горі, що нависала над водою.

— Ми тут не пройдемо, — швидко сказав Том, оцінюючи ситуацію. — Пляжа більше немає. Внизу океан, а попереду різкий підйом. Доведеться підійматися.

Лулу не розуміла, куди подівся корабель. Вона обурено махала руками і смикала Тома за штанину, показуючи вниз, туди, де ще недавно були клітки.

— Спокійно, — м’яко сказав капітан і присів поруч із нею. — Вони на острові.

Він підвів голову до скелі.

— Похоже, у цій горі є велика печера. Така, в яку корабель може увійти цілком.

Том погладив Лулу по голові.

— А значить, шансів урятувати твою сім’ю більше, ніж я очікував.

Нут переклав їй усе слово в слово. Він побачив, як напруження на обличчі Лулу потроху відступає. На губах з’явилася обережна усмішка, а в очах — надія.

— Головне, — тихо сказав Том, більше собі, ніж уголос, — не зіпсувати план. Інакше ми самі опинимося в руках піратів. А мені в клітці точно буде тісно.

Підйом виявився важким. Каміння ковзало під ногами, дихання збивалося, але ніхто не скаржився. Кожен крок угору наближав їх до відповідей.

Тільки коли друзі дісталися вершини, вони побачили крутий обрив. А під ним — величезну темну печеру, що йшла вглиб гори. Звідти тягнуло прохолодою і чимось невідомим.

— Ну що? — запитав Том, дивлячись спершу на Лулу, потім на Нута. — Подивимося, що всередині?

Він зняв із плечей наплічник і акуратно поклав його на землю. Потім дістав довгу мотузку, перевірив її руками і обв’язав навколо стовбура товстого дерева біля самого краю обриву.

— А тепер потрібен надійний вузол, — сказав він, затягуючи петлю. — Зараз це особливо важливо.

Нут подивився вниз.

Серце в нього закалатало сильніше, але разом зі страхом усередині з’явилося й інше відчуття — впевненість.

Ми разом, — подумав він. — А значить, упораємося.