Нут і капітан. Книга 5

                                                       Вячеслав  Мірошніков

                                                           НУТ і КАПІТАН

                                               Серія морських пригод. Книга 5 

Розділ 1

  СТЕЖКА ДО МОРЯ

Нут прокинувся від гучного звуку, наче щось важке впало просто біля дому. За мить він почув обурений чоловічий голос:

— Капітани просто так не здаються! — прокричав Том.

Хом’як прочинив очі й усміхнувся. Цей голос означав тільки одне — капітан уже не просто прокинувся, а щось замислив.

Мавпи поряд не було. За вікном сяяло сонце, і перші промені наполегливо пробивалися крізь білу тканину, якою Том завісив вікна. Ранок був теплий і спокійний. У Нута був гарний настрій.

Тепер у них з’явився дім — справжній, хай і тимчасовий — на одній із вершин острова. А разом із цим домом прийшло відчуття надії. Раптом їхні пошуки розбитої яхти незнайомих людей усе ж виявляться вдалими?

Нут вибрався назовні й одразу побачив Тома. Капітан тягнув до краю урвища цілу гору товстих і тонких гілок. Він рухався впевнено, наче достеменно знав, навіщо все це потрібно.

На найближчому пеньку сиділа Лулу й уважно спостерігала за ним. Її хвіст злегка сіпався від цікавості. Помітивши Нута, вона голосно запитала:

— Що він робить?

Капітан помітив, як мавпа щось сказала хом’яку, показуючи на нього руками. Він зрозумів усе без перекладу — з виразу її обличчя було ясно, що Лулу нічого не тямить.

— Якщо вдалині з’явиться корабель або яхта, — гучно пояснив Том, не припиняючи роботи, — ми повинні будемо одразу підпалити тут великий вогонь. Його обов’язково помітять. Люди припливуть до нас і заберуть нас.

Він на секунду спинився й додав:

— А якщо бігти вниз і розводити вогонь біля води, ми втратимо час. Будь-яке судно може пройти повз.

Нут уважно слухав і відразу переклав усе Лулу. Обличчя мавпи змінилося. Очі засяяли, а на губах з’явилася широка усмішка.

— Ми здивуємо всіх мавп сусідніх островів! — із гордістю сказала вона. — Ми покажемо їм, що можемо напустити багато диму не тільки біля води, а й на самій вершині!

Вона випросталася ще дужче.

— Мої нові друзі володіють магією вогню. Вони вміють добувати його без грому й блискавки!

Нут на мить замислився, пригадавши своє минуле життя.

— Так, — погодився він, — люди взагалі можуть добувати вогонь де завгодно. Кілька разів на рік вони збираються сім’ями у спеціальних місцях і палять багато маленьких вогнів.

Хом’як усміхнувся, пригадуючи запахи.

— Там багато шуму, дитячих криків і смачного диму. Пахне м’ясом… Дуже смачно. Щоправда, я його не їм. Але Том у такі дні підсмажує мені горішки, і вони стають просто неймовірними.

Лулу відразу пожвавішала:

— А банани люди смажать? — запитала вона, пильно дивлячись Нуту в очі. — Мабуть, дим розносить і їхній аромат…

Вона мрійливо заплющила очі.

— Смажені банани…

— Збираємося в дорогу! — перебив їх капітан.

Том уже стояв біля дому з наплічником за плечима. Його обличчя було зосереджене, але в очах світилася жага майбутнього.

— Гілки для вогню ми тут склали, — сказав він. — А тепер треба йти на пошуки іншої яхти, що розбилася біля цього острова.

Він плеснув по наплічнику.

— Про всяк випадок я взяв товсту мотузку й трохи динаміту. Може знадобитися.

Він усміхнувся так, ніби в глибині душі вже бачив, як вони відпливають звідси у бік материка.

— Що таке динаміт? — із цікавістю запитала Лулу в Нута.

Хом’як на секунду замислився, добираючи слова.

— Це така суміш… — почав він обережно. — Спочатку спалах, потім ти погано чуєш, а шерсть стає дибки. І ходиш так дуже довго.

Він здригнувся.

— Гучна й неприємна штука.

Лулу злякано округлила очі:

— Сподіваюся, люди роблять його не з бананів?

— З того боку я помітив вузьку стежку, — продовжив Том, — вона трохи заросла травою. Схоже, нею хтось час від часу спускався. Можливо, саме вона приведе нас до розбитої яхти.

Спуск зайняв час.

За якийсь час вони опинилися на великому й рівному плато. Тут росло безліч пальм із бананами та кокосами. У самому центрі виблискувало невелике озеро з чистою питною водою, а внизу, за краєм плато, простягався океан.

— Як красиво… — ледь чутно промовив Том.

Нут одразу відчув захват у його голосі. Це було місце, де хотілося затриматися, вдихнути глибше й насолоджуватися чудовим краєвидом.

— Тут можна відпочивати й тішитися, — додав капітан.

Підкріпившись і напившись води, друзі продовжили шлях. Вони знову вийшли на стежку, колись давно протоптану.

Нут майже весь час сидів на плечі капітана. Йому подобалося спостерігати, як Лулу спритно перестрибує з дерева на дерево, то зникаючи попереду, то з’являючись знову, вмостившись на товстій гілці й чекаючи на них.

Так вони йшли досить довго. Поки, нарешті, під ногами не з’явився теплий пісок, а перед очима не розкинувся океан.

        Розділ 2.

       ЯХТА, ЩО НЕ ПІШЛА

З цього боку острова берег виглядав зовсім інакше.

Перед ними розкинулося безліч невеликих скель — різних за висотою та шириною. Одні були низькими й майже рівними, по них, за бажання, можна було бігати без особливого страху. Інші ж здіймалися гострими, нерівними виступами й виглядали загрозливо, ніби попереджали: сюди краще не лізти.