1. Ранок 2. Шторм 3. Острів

                                                              Вячеслав Мірошніков

                                                                     Нут і капітан

                                                               Слово хом’яка Нута

Привіт, мій дорогий читачу.
Мене звати Нут, і я — справжнісінький хом’як, який уміє розповідати історії. Не вигадані — а ті, що насправді сталися зі мною та моїм найкращим другом, капітаном Томом.

Рік тому він приніс мене до себе додому й подарував мені чудовий дім для хом’яків. Але наша дружба почалася не з клітки. Вона почалася з довіри.

Капітан ніколи не зачиняв мою клітку й не залишав мене в ній самого. Він дозволяв мені самому вирішувати, коли повертатися туди ввечері, а коли виходити й гуляти квартирою. Я зачиняв дверцята, коли хотів поспати, і відчиняв їх, коли мені кортіло подивитися, що відбувається навколо.

Не буду приховувати — вдень я часто перебував у клітці, у своєму прозорому колесі, яке дуже любив крутити. Іноді так швидко, що сам починав плутатися, де верх, а де низ.

Але найкраще, що було в моєму житті, — це походи в океан на яхті капітана Тома.
І майже кожен такий ранок починався однаково… і водночас — трохи дивно.

                                                                  Розділ перший

                                                                       РАНОК

Іноді Нутові здавалося, що в кімнаті з’являється хтось іще — ще до того, як він встигав це побачити. Спочатку лунав тихий звук — ледь помітний, ніби кіготь обережно торкнувся підвіконня. Потім фіранка трохи ворушилася, хоча вікна були зачинені й у кімнаті не було жодного подиху вітру.

Нут уповільнював біг у своєму колесі й уважно прислухався. Йому завжди здавалося, що в цю мить за ним хтось спостерігає. Спокійно. Уважно. І дуже терпляче. І лише за кілька секунд на підвіконні з’являлася біла пухнаста мордочка з медовими очима.

— Де Том? — запитав кіт, стоячи на вікні й уважно дивлячись на хом’яка, який і досі крутився в пластиковому колесі.

Від несподіванки Нут вирішив різко вистрибнути, але колесо оберталося надто швидко. Він не розрахував сили, прокрутився ще кілька разів, злетів угору й вилетів із клітки. На щастя, дверцята були відчинені, і після кількох кувирків він уже стояв на лапках.

— Летючий хом’як?! — примружився кіт, а потім голосно засміявся, задоволено нявкнувши.

— Моє чарівне колесо просто надто швидко розкрутилося, — спробував виправдатися Нут.

Та білий кіт лише вдоволено фиркнув.

Це був сусідський кіт. Великий, білосніжний і неймовірно ненажерливий. Але, на щастя для Нута, за характером він був найдобріший — із гордо піднятою головою любив ходити квартирою вздовж стін, немов перевіряючи, чи все тут на своїх місцях.

Сусідського кота звали Сніжок. Іноді Нутові здавалося, що Сніжок з’являється саме тоді, коли в домі ось-ось має статися щось важливе.

Кіт глянув у бік дверей, і його вуса ледь здригнулися. Саме в цю мить до кімнати увійшов капітан — із задоволеною усмішкою й тим самим виразом обличчя, за яким Нут одразу розумів: сьогодні вони знову вирушають в океан.

— Сніжку, — сказав Том і погладив кота по шиї, — ми виходимо в море, тож чекай на подарунки.

У цю мить білосніжний кіт геть забув і про хом’яка, і про те, як той щойно вилетів із колеса. Він дивився на чоловіка закоханими очима, і в цьому погляді світилася не лише відданість, а й тиха надія на свіжу рибу, що пахне океаном.

Колись давно Сніжок, сидячи на підвіконні, відверто розповів Нутові, що понад усе мріє хоча б раз у житті побачити океан. Не просто почути про нього, а побачити на власні очі — аж до самого обрію. А якщо пощастить, то навіть поплавати на яхті.

Та ця мрія залишалася нездійсненною. Його господар був годинникарем, не любив моря й ніколи не виходив за межі міста. У нього не було ні човна, ні яхти, ні навіть бажання дивитися в бік океану. Все, чим міг похвалитися білий кіт, — це нескінченний передзвін годинників, які в певний час починали дзвонити всі разом. Від цього дзвону Сніжок не раз тікав надвір, а коли вікно було зачинене, просто затуляв вуха лапами й терпляче чекав, доки тиша знову повернеться.

— Нас чекають океанські простори! — сказав капітан і посадив Нута собі на плече.

Хом’як помахав котові лапкою й помітив, як той на мить засмутився, розуміючи, що знову залишається тут. Сніжок знову не побачить води до обрію й сонця, яке повільно опускається в океан на заході. Та вже за кілька секунд його очі знову засяяли, і він помахав у відповідь лапою, тихо й лагідно нявкнувши.