Вячеслав Мірошніков
Нут і капітан
Розділ 1
ЛУЛУ
Нут прокинувся від відчуття, що сонце безжально пече, а навколо стоїть неймовірна спека. Високо в небі кружляли чайки й папуги. Море накочувало хвилі майже до його лапок, але щоразу зовсім трохи не діставало до них. Шторму вже не було — океан став спокійним і мирним.
У ці хвилини хом’якові важко було повірити в те, що їм довелося пережити. Уся та лють хвиль, рев вітру й океанський хаос здавалися тепер далеким сном. А зараз він стояв сам на березі невідомого острова й вдивлявся вдалечінь, сподіваючись побачити хоч щось, на чому міг би плисти капітан.
Нутові дуже хотілося, щоб Том з’явився з-за обрію, помахав рукою й голосно крикнув:
— Нут, ми врятувалися, попри все!
Але капітана не було.
Очі хом’яка виражали смуток і тривогу. Він ще довго дивився вдалечінь, просто на горизонт, та там не було нічого, окрім білих хмар і повільно перекочуваних хвиль.
— Капітане… я знаю, що ти живий, — ледь чутно промовив Нут і повільно побрів уздовж моря по теплому піску.
Кілька разів йому довелося відганяти нахабних чайок, що кружляли просто над головою. А потім раптом він зупинився, підстрибнув і побіг уперед.
— Том! Капітане Том! Я знайшов твою фуражку! — радісно вигукнув хом’як і з розбігу стрибнув на м’яку, вже висохлу білу тканину.
Він притулився до неї всім тілом і вдихнув знайомий морський, солоний запах, яким була просочена фуражка.
— Якщо на березі лежить твій головний убір, значить, десь тут хвилі винесли й тебе, — натхненно сказав Нут. — Я обов’язково тебе знайду!
Він пробіг далі вздовж берега, але навколо й далі нікого не було. Тоді хом’як повернувся, взяв фуражку в лапки й ще довго дивився в бік океану. Впевненість у тому, що капітан живий, не полишала його ані на мить.
Постоявши так ще трохи, Нут неспішно й самотньо попрямував углиб джунглів. У той момент він навіть уявити не міг, які пригоди чекають на нього серед цих велетенських дерев і високих пальм.
Джунглі виявилися густими й важкопрохідними — кущі та ліани заважали рухатися вперед. Капітанська фуражка була для хом’яка завеликою й незручною. Кілька разів він намагався надіти її собі на голову, але тоді опинявся наче в маленькому затишному будиночку, з якого зовсім не хотілося вибиратися. Доводилося знову вилазити назовні й тягти головний убір за собою.
Навколо лунало безліч незвичних і тривожних звуків.

— Фа-а-ххх… — раптом пролунало шипіння просто перед ним.
Нут завмер.
Він нікого не бачив і не розумів, звідки виходить небезпека. Просто перед його носом гойдався чийсь хвіст, який раз у раз намагався вдарити його по мордочці.
Відчуття тривоги з’явилося миттєво.
Хом’як обережно обійшов величезний зелений лист і побачив того, кому належала ця слизька й неприємна частина тіла.
Побачене змусило його завмерти.
Неподалік сиділа нерухома, мов зачарована, мавпа. Її очі не рухалися, а зіниці були дивно зведені до перенісся. Вона, не відриваючись, дивилася на велику змію, яка повільно погойдувала вузькою головою.
— Фа-а-ххх… — прошипіла змія. — Гарна мавпочка… Мавпочка не може рухатися й мусить дивитися мені в очі…
Нут одразу згадав передачі про тварин, які любив дивитися капітан. Він не вмів говорити по-людськи, але чудово розумів людей і добре запам’ятовував усе, про що йшлося. Він знав, що буде далі, й бачив, наскільки сильно була загіпнотизована мавпа.
Утекти й залишити все як є він не міг.
Не вагаючись, Нут підкинув фуражку вгору й спритно натягнув її просто на голову змії. Та здригнулася й почала метатися, крутячись на всі боки й намагаючись визволитися. Мавпа ж і далі сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку.
— Прокидайся! — закричав Нут і з розбігу стрибнув їй на плече, а потім — на голову.
Він перестрибував з одного плеча на інше, потім заліз на спину й, ухопившись ззаду, потягнув мавпу за вуха, намагаючись привести її до тями.
І лише тоді вона опритомніла.
Мавпа різко відскочила назад, злетіла на дерево й, не розуміючи, що сталося, подивилася вниз. Потім глянула на своє плече й побачила маленьку симпатичну істоту, яка міцно трималася за її шерсть і дивилася просто в очі.
— Вона тебе загіпнотизувала! — голосно сказав Нут. — А я тебе врятував!
Мавпа піднялася ще вище й лише відчувши себе в безпеці, уважно подивилася на незнайомця. Хом’як стрибнув на гілку й помітив у її погляді щире здивування.
— Ти хто? — запитала вона.
— Я хом’як. Той, хто врятував тебе від неминучої загибелі. Щоправда, ти так високо мене підняла, що мені навіть трохи страшно говорити!
— У-у-ф-ф… — видихнула мавпа й заплющила очі.
Розділ 2
ЗНАЙОМСТВО
Вона ще трохи посиділа на гілці із заплющеними очима, притулившись спиною до товстого стовбура дерева. За цей короткий час мавпа згадувала, як безтурботно перестрибувала з дерева на дерево, а потім раптом, в одну мить, просто перед нею з’явилася величезна змія.
Їй нічого не залишалося, окрім як повільно відступати назад. Але погляд змії змусив її зупинитися, а згодом — зовсім завмерти.
Тепер Лулу чітко розуміла: якби не це маленьке звірятко, все могло б закінчитися зовсім інакше.