Глава 26 — Альверон

«Війна починається з гострого слова, а не з меча. Та кров проливають не промови, а клинки».

— Арвен Аурлен, імператор Альверону

Кайлан розсікав повітря дерев’яним мечем у Воїнському дворі — змах за змахом, ніби хотів розрубати саму порожнечу. Морозний вітер смикав його білу сорочку, задував під рукави, та хлопець навіть не здригався. З рота виривалася густа пара, щоки розпалені, щелепа стиснута так, що на скроні ходив м’яз.

— Кайлане! — долинуло здалеку.

Він не озирнувся. Лише підняв меч вище й різко зірвав клинок вниз.

Кроки наближалися — швидкі, збиті. Ліара майже бігла, спідниця плуталася біля щиколоток.

Вона підскочила ближче й ухопила брата.

— Ти чуєш мене? Я ж тебе гукаю!

Кайлан зробив ще один, сильніший змах, рвучко струснувши плече, скидаючи її долоню, і тільки тоді завмер.

— Що тобі треба? — голос був хрипкий, ніби він давно не говорив. — Не бачиш, я тренуюся.

— Магістр всюди тебе шукає. Час пити трави.

Він знову заніс меч.

— Скажи йому, що скоро підійду.

— Я тобі не служниця, сам йому й скажи, — губи затремтіли, підборіддя посмикнулося. — Чому сестричка покинула мене? Без неї ніхто мене навіть не помічає.

Кайлан насупився й жбурнув дерев’яний меч уперед з усієї сили.

Ліара зціпила очі, застигла й заплакала.

— Годі ревіти! — пара вирвалася з рота, мов дим. — Твої сльози не допоможуть!

Він розвернувся й міцно схопив сестру за плечі — пальці боляче вп’ялися в тканину.

— Я втомився день у день чути, як ти ходиш по замку й схлипуєш! — слова вилітали швидко й жорстко. — Якщо в тебе є сили ревіти — то краще йди й зроби щось корисне. Яка ж ти… нездара.

Очі дівчини налилися ще дужче, і тепер вона вже не стримувалась. Ридання прорвалися голосно, безсоромно.

— А ти… ти дуже корисний?! — викинула вона, ковтаючи повітря між схлипами. — Що ти можеш?! Нічого, як і я! Нічого!

На мить Кайлан ніби онімів. Його погляд смикнувся вбік. Ніздрі роздулися. 

Волога блиснула в очах, майже непомітна. Він різко притягнув сестру до себе, так сильно, що її лоб ударився об його груди. 

— Пробач… — видихнув він у її волосся. — Пробач мені, Ліаро.

Він зціпив руки навколо неї, ніби боявся, що вона зараз розсиплеться.

— Я-я вб’ю його, — прошепотів він ледь не ковтаючи слова. — Обіцяю тобі. Я розчавлю Каїда власними руками. Як тільки отримаю дар… я його знищу.

Ліара вчепилася в брата й плакала навзрид, заливаючи слізьми його білу сорочку.

Вони стояли так кілька хвилин. Мороз кусав за щоки, а з неба почали падати перші, ледь помітні сніжинки.

Кайлан схопив дівчину за руки й відступив на крок. Присів, заглянув у її опущені очі.

— Ліаро… скажи, будь ласка, магістру, що я зараз прийду. Нехай почекає мене в покоях. Добре?

— Т-так… Д-до-б-бре, — вона кивнула, заїкаючись на кожній букві.

Дівчинка все ще неконтрольовано схлипувала. Кайлан холодними пальцями витер сльози з її почервонівшої щоки. Від дотику вона здригнулася, та все ж злегка всміхнулася.

Ліара ще раз кивнула й поспішила до палацу.

Кайлан розвернувся й застиг, слухаючи, як стихають її кроки. Повільно підійшов до меча. Щойно нахилився, щоб підняти, пролунали труби та застукали коні.

Кайлан завмер.

— Батько… Батько приїхав!

Він зірвався з місця й щосили побіг до воріт.

***

Арвен в’їхав у двір верхи, в чорних обладунках, що тьмяно блищали в холодному світлі. Кінь під ним був у піні, важко дихав, роздуваючи ніздрі. За імператором тісною лавою зупинилися вершники — втомлені, закутані, з обвітреними обличчями.

Щойно копита стали, слуги кинулися вперед, конюхи простягали руки до повідців, радники й писарі вже поспішали ближче, перекрикуючи одне одного.

Арвен швидко спішився, не чекаючи допомоги. Кинув повіддя першому-ліпшому конюхові.

— Нагодуйте коней. Підготуйте провізію в дорогу. Ми скоро вирушаємо, — гаркнув він, навіть не обертаючись.

Його голос був сухий і різкий, як удар металу. Слуги заметушилися ще швидше: хтось уже тягнув відра з водою, хтось допомагав вершникам знімати обладунки, хтось біг у бік складів.

Арвен на мить застиг, ніби прислухаючись до власних думок. Потім рушив уперед, просто крізь натовп. Люди розступалися перед ним, наче трава в полі.

— Ваша величносте! Ваша величносте! — долинуло збоку.

Арвен не зупинився.

— Що треба? — кинув через плече. — Я зараз дуже зайнятий.

Лорд Нофел, хранитель скарбниці, поспіхом наздоганяв, намагався не відстати. Папери в його руках тріпотіли, важке дихання виривалося уривками. Товсті ноги ледь встигали за швидким кроком імператора.