Глава 25 — Рев у вогні

«Дитина, позбавлена тепла, підпалить дім, аби зігрітися».

Із «Казки про маленького хлопчика»

Суд розпочався. 

У просторій тронній залі зібрався натовп. Повітря було важке — просочене воском, металом і потом.

У центрі, просто під величезною люстрою, височіла бронзова статуя бика — символ Бахраджа, уособлення сили й стійкості. Відлита в натуральну величину, вона застигла в миті лютого реву: напружені м’язи, роздуті ніздрі, розкрита паща. Інкрустовані коштовним камінням очі ловили світло факелів і раз у раз спалахували, ніби живі.

На підвищеному троні сидів шах Каїд. Спина пряма, плечі зібрані, руки спокійно лежали на підлокітниках. Обличчя нерухоме, наче кам’яне. Лише щелепа раз у раз напружувалась від довгого очікування.

Поруч, трохи осторонь, стояв Заяд. Схрестивши руки за спиною, він ковзав поглядом по зосереджених обличчях. Час від часу хлопець стискав пальці, перекочувався з ноги на ногу, ледь рухався то вперед, то назад.

Попереду, півколом, розташувались паші. Дехто спирався на палицю, дехто на підлокітник крісла, але всі сиділи рівно. Суворі, зморшкуваті обличчя, висічені роками служби, дивилися прямо. В очах — ні смутку, ні радості. Лише холодна рішучість знайти істину. 

На бічних трибунах тіснилися саїди. Вони сиділи групами, схилившись одне до одного, майже беззвучно перешіптуючись.

Усе тут, від холодної бронзи до поглядів із трибун — чекало на правосуддя.

Башир важко сперся на підлокітники й підвівся. Він набрав повні груди повітря й на видиху голос рознісся по залі, змусивши всіх стихнути.

— Вітаю вас. Усі ми в скорботі через смерть шаха Фахраддіна. Сьогодні суд знайде винного й покарає за всією суворістю закону.

Візир сів, ледь повернувся до паші зліва та тихо мовив:

— Каді, вам слово.

Старець піднявся та почав свою нескінченну бюрократичну тираду.

— Приведіть першого обвинуваченого! — вкінці вигукнув він та опустився на крісло.

Натовп загув. 

Двері розчинилися, і варта ввела особисту служницю Фахраддіна. Вона ледве трималася на ногах. Коліна підгиналися, тіло тремтіло, очі, повні сліз, вперто опущені долу.

Каді, мов хижий птах, кидався на жінку з питаннями. Його голос лунав сухо й безжально. Він вимагав розповісти все до найменших подробиць — від того злощасного дня до її знань про отрути й стосунків із шахом. Ледве чутні відповіді служниці лише підіймали напругу.

Їй на зміну приводили нових і нових слуг, що так чи інакше працювали в день смерті шаха. Кожен ішов так, ніби знав, що назад дороги немає.

Допити тягнулися годинами. Натовп вже навіть не відрізняв нових, постійно мелькаючих облич. Каїд, ледве тримаючи спину, розплився на троні. Заяд сперся на колону з виразом мученика. Лише паші сиділи нерухомо, наче з тієї самої бронзи, що й статуя в центрі.

Нарешті настала черга Селіни.

Вона повільно йшла в середину зали, ніби за кожен крок доводилося битися з власним тілом. Горда постава ще трималася, але на тонкій межі. Плечі ледь помітно тремтіли, пальці стискалися в складках сукні.

У залі стих навіть шепіт. Лунали лише її кроки та шипіння смолоскипів.

Каді, попри втому, випростався, немов хижак, що відчув запах крові. Він різко кинув у бік Селіни холодний, зосереджений погляд.

Допит почався здалеку. Довгі питання, короткі відповіді. Та чим ближче було до весілля, тим напруженіше ставало навколо.

— Ви підтверджуєте, що налили шубат у кубки?

Селіна ковтнула й глибоко вдихнула. Груди піднялися надто різко.

— Так, — насилу вирвалося з неї.

— І після випитого шах одразу помер?

— Я-я не знаю, я не бачила…

— Це ви підсипали йому отруту?

— Ні.

Каді насилу підвівся. Кульгаючи, пройшовся перед нею, заклавши руки за спину.

— Але слуги підтвердили, що дегустацію проводили просто перед тим, як передати вам пляшку. Отрута потрапила туди якимось дивом?

Селіна похитнулася, ледь помітно.

— Я не знаю… — голос зірвався, осів, ніби в ньому раптом не лишилося повітря.

По залу рознісся сміх — уривчастий, злий, схожий на гавкіт. Принцеса здригнулася, плечі напружилися ще сильніше. Вона шкірою відчувала на собі десятки поглядів — зневажливих, голодних.

Каді не дав їй оговтатися.

— Коли ви наливали шубат, келихи були порожні?

— Так.

— Ви не думаєте, що хтось із вашої родини підсипав отруту, але не сказав вам?

— Ні.

— Ваш батько бажав смерті нашому шаху?

— Не знаю! — Голос зірвався гучніше, ніж вона хотіла.

Каді зупинився.