Глава 23 — Сад тіней

«Часом перо й сокиру розрізняє лише почерк».

— Зелмір Мосфат

Кімнату заливало теплом десятків свічок, вогонь тремтів, відбиваючись у металі пряжок і ґудзиків. Крізь навстіж розчинені вікна лилося місячне сяйво — холодне і рівне. Вечірнє повітря приносило запахи Великого саду: вологу землю, квіти та ледь вловиму гіркоту трав.

Уздовж стін громіздилися стопки одягу, вузли, коробки, мішки. Усе, що належало слугам Останнього Притулку, тепер лежало тут. Помічники методично перебирали речі: розправляли тканину, намацували шви, вивертали кишені, витрушували чоботи.

Заяд сидів за масивним столом, підперши голову долонею. Перо ліниво ковзало пергаментом, лишаючи безглузді лінії. Усім своїм діловитим видом він удавав, що веде записи, та погляд раз у раз тікав у вікно.

У кімнату тихо увійшов Башир. Свічки здригнулися від протягу, тіні поповзли стінами. Помічники випросталися, відступили від столів і майже водночас схилили голови. Візир Хаким не відповів на поклони. Він неквапом пройшов усередину, зупинився за спиною сина й мовчки спостерігав.

— Працюєш? — розрубав тишу Башир.

Заяд здригнувся, перо зісковзнуло з паперу й цокнуло об стіл. Він різко озирнувся, широко розплющивши очі.

— Для старого ти надто тихо ходиш, — вихопилося в нього, перш ніж він устиг опанувати себе.

Башир холодно повернув голову до помічників.

— Залиште нас.

Вони поспішно вийшли, обережно прикривши за собою двері. Кімната спорожніла — і заклякла тиша.

— Щось сталося? — Заяд покрутився на стільці, ніби відчуваючи, як під батьковим поглядом звична бравада починає танути.

Башир не квапився. Повільно обійшов стіл, торкнувся пальцями краю пергаменту, ковзнув поглядом по записах — і лише тоді підвів очі.

— Як почувається шах?

Заяд видихнув.

— Він у порядку. Звикає до нового становища, — хлопець знизав плечима.

— Це ти переконав його вгамувати запал і поводитися скромніше?

— З чого ти взяв? — Заяд зсунув брови.

— Я лише припустив, — кутики губ візира ледь помітно здригнулися. 

— Швидше це через нашу недавню гостю. Не буде ж він при ній дівок водити. З її появою його наче підмінили.

— Не применшуй свій вплив, сину. Він тебе поважає і слухає. Можливо, ти й є ключем до керування нашим новим шахом.

Заяд різко випростався.

— Каїд — мій друг. Я не збираюся…

— Тихо, тихо, — перебив Башир, піднявши долоню. — Я лише констатую факт. Твої слова він чує. Мої — ні.

Башир присунув стілець і, важко зітхнувши, сів поруч. Деякий час він дивився в підлогу, ніби збирався з думками.

— За що Богиня послала нам це випробування…

Заяд насторожився.

— Яке?

— На троні Бахраджа сидить зелений хлопчисько. Запальний, упертий, не бачить далі власного носа.

— Ти зовсім його не знаєш! — очі Заяда спалахнули.

Башир повернувся до нього.

— Я знав сотні таких, як він. Повір мені — нічого хорошого нас не чекає.

Він підняв сиві брови, вимальовуючи на старечому обличчі здесяток глибоких зморшок. 

— Поки Каїд не зруйнував усе вщент, ми маємо навчитися спрямовувати його пориви.

— Ти хочеш керувати ним через мене?

— Ні… лише радити, — Башир похитав головою. — У вас схожі інтереси… та ти завжди був розсудливим, а в потрібну мить серйозним та стриманим. Ти дуже розумний хлопець, Заяде. Залишайся тим, ким завжди був.

— Я не буду казати йому нічого, що суперечить моїй думці, — Заяд відвернувся.

— Більшого я й не прошу, — Башир м’яко поклав долоню на плече сина. — Я знаю, ти вчиниш правильно.

Він тепло всміхнувся, окинув безлад на столі та трохи відсторонився від хлопця.

— Як просуваються пошуки доказів?

— Та ніяк! — Заяд грюкнув долонями по столу. — Уже п’ятий день ми, мов раби, замкнені в кімнаті й риємося в цьому непотребі!

— Нічого не вдієш. Наказ шаха, — кивнув батько.

— От тільки тут немає нічого цікавого! 

— Можу я поглянути на ваші записи?

— Та будь ласка, — Заяд недбало простягнув журнал, ніби той чимось смердів.

Кілька хвилин візир вивчав записи, поки хлопець дивився у вікно та стукав пальцями по столу. Башир вдивлявся в кожен рядок, кожне слово, та нічого не чіпляло його погляду. Він уже почав було втрачати цікавість, та раптом застиг на одній сторінці.

— А це що? — Башир повернув журнал до сина та ткнув пальцем.

Заяд повільно відірвав погляд від вікна, зупинив невгамовний стукіт, нахилився до сторінки.