Глава 22 — Старий друг

«Пізнавай світ, що створений Матір’ю, бо велика мудрість її в кожному творінні».

— Святе Писання. Заповідь Пізнання.

Рано вранці Каїд і Заяд безшумно пройшли забутими коридорами палацу. Скориставшись старим підземним ходом, що служив порятунком на випадок облоги, вони вибралися в провулок столиці. Для них це був звичний шлях: ним друзі з юних літ тягалися в борделі й таверни, подалі від осудливих батьківських очей.

Місто вже прокидалося: з вулиць долинали вигуки торговців, скрип возів, верески дітлахів.

Одягнені в прості сіро-бежеві накидки, вони йшли жвавими вулицями, намагаючись злитися з натовпом. Каїд насторожено рухався попереду, озираючись, наче мисливець. Вони відійшли від палацу на кілька миль. Звідти вже не було видно його розкішних дахів і квітучих садів. 

Заяд плентався позаду, кутаючись у плащ, мов у ковдру, позіхаючи й раз у раз наштовхуючись на перехожих.

— Ка-а-ї-і-іде… — протягнув він із мученицьким виразом. — Може, скажеш, куди ми премося в таку рань?

— Скоро все побачиш. Не відставай, ми майже на місці, — кинув Каїд через плече, не сповільнюючи кроку.

Вони дісталися непримітної хатини на околиці з облупленим фасадом і закопченими вікнами. Ані вивіски, ані ознак життя. Зайшовши всередину, Заяд одразу повалився на найближчий стілець, наче вибився з сил.

— Ми на місці? — він скривився від пилу. — Прекрасно. Ти казав, що бути шахом нелегко, але переселятися в халупу — це вже занадто. Знав би, що ти поведеш мене в ці нетрі, лишився б спати в покоях. Моя м’якенька постіль… як же я за нею сумую.

— Ще ні. Коли побачиш, то зрозумієш, що не дарма пішов зі мною, — Каїд ледве стримував усмішку.

— Агааа… Звісно. Якщо там не з десяток оголених дівиць, що прагнуть розбудити юного саїда, то я дуже сумніваюся, — позіхнув він. — Ніщо інше не варте мого сну…

— Коли вже наситишся, хтиве ти сученя, — бринькув його по носі Каїд.

— Ну вибачте, ваша величносте, не в усіх під боком власний гарем! — Заяд різко відмахнувся долонею, наче від мухи. — Доводиться потай тягати в покої повій, аби батько не помітив. Мій-то ще живий!

Усмішка Каїда згасла. Він на мить завмер, випучив очі:

— Можемо це виправити, якщо хочеш…

Заяд аж підстрибнув від радості:

— Що?! Зробиш мені гарем?!

— Батька твого приберу, дурню, — Каїд ледь ляснув хлопця по потилиці. — Ходімо.

Він попрямував до дерев’яного люка в кутку кімнати, відчинив його й, не озираючись, кинув:

— Нам сюди.

Заяд завмер біля краю:

— Ти серйозно? Це що… винний погріб?! Ти ж знаєш, я терпіти не можу темряву!

Каїд невдоволено зітхнув, запалив свічник і, розвівши руками, протягнув:

— А тепе-е-ер?

Заяд щось пробурмотів під ніс і неохоче поплентався за шахом униз.

Вони спускалися гвинтовими сходами, оточеними вологими кам’яними стінами. Кроки луною розносилися довкола, полум’я тремтіло від подиху й рухів, відкидаючи довгі, звивисті тіні.

— Це все через ту Сестру? — прошепотів Заяд. — Ми тут ховаємося від неї?

Каїд зупинився.

— Швидше, готуємося продовжити розмову. Вони хочуть посадити мене в клітку. Треба знайти те, що переважить шальки терезів на наш бік.

— Клітка не така вже й погана, якщо вона золота, друже, — Заяд штовхнув його в спину.

— Я в цій клітці все життя — і більше туди не повернуся, — Каїд рушив далі, міцно стиснувши свічник.

У кінці сходів пробивалося м’яке жовте світло, освітлюючи широку підземну кімнату — колишній винний льох, судячи з арок і ніш. Просторий, прохолодний, із запахом заліза, кіптяви й паленого паперу. Довкола — столи, полиці й купи різного мотлоху.

— Нічого собі… — пробурмотів Заяд, озираючись. — Хто взагалі таке під землею будує?

Він ішов із задертою головою, аж раптом врізався у спину Каїда.

— Ей, що…

Шах стояв нерухомо. Перед ним, у півмороку, біля столу, ворушилася тінь. Висока, сутула, в лахмітті. Вона бурмотіла собі під ніс, не помічаючи гостей:

— Сцо ти говолиф?.. А та-а-ак, подобається?.. Так, так… добле… я тебе злозумів… цюдово…

Заяд закляк від страху. Каїд вальяжно рушив вперед і криком розірвав похмуру тишу:

— Сірам! Я прийшов!

Луна його голосу розлетілася сирим підвалом. Постать біля дальнього столу обернулася й попрямувала до них. Заяд протер очі й примружився. З тіні вийшов смаглявий, худорлявий хлопець. Волосся довге, недбало зібране в пучок, з якого вибивалися пасма. Одяг — мішкуватий, брудний, подертий, ніби він днями валявся по підлозі.

— Пливіт, Каїде. А це хто з тобою? — хрипко спитав він, насилу вимовляючи слова. 

Нижня щелепа хлопця трохи виступала вперед, губи ледь змикалися, а сірі очі пусті та байдужі.