Глава 20 — Прибуття в Калмир

«Доля грається з нами, як вітер із листям»

Уривок із п’єси «Моя дорога Лолі»

Імперські карети в’їхали до палацу, ніби під прицілом тіні. Звістка про те, що сталося на весіллі, випередила обоз, і столицю накрило глухе мовчання. Ні почесної варти, ні глашатаїв. Лише скрип залізних воріт та дзвінкий цокіт копит по плитах внутрішнього двору.

Колеса прокотилися під балконами й арками, та ніхто не визирнув — навіть вартові ховали очі. Листя імперського саду, здавалося, шуміло тихіше, ніж зазвичай, ніби не бажало порушити тишу. Ніхто не говорив. Сльози, якщо й були, висохли в дорозі.

Одна за одною карети зупинилися. Діти, що їхали в одній із них, поспіхом залишили повозку, не вимовивши й слова. Кожен пішов до своїх покоїв, ніби намагався сховатися — від горя, від провини, від того, що сталося. 

Принц Еліан рухався, мов привид. Його білосніжне обличчя застигло в жалобі. Наче він не помічав ні стін, ні людей, ні самого себе.

З наступної карети вийшли Арвен і Лаетта. Вони трималися рівно, як личить тим, хто носить корону.

Імператор кинув погляд на слуг і, не підвищуючи голосу, але так, що здригнулося повітря, промовив:

— Скликати Раду. Негайно.

Слуги вклонилися й мовчки зникли.

Лаетта, не відводячи очей від Еліана, тихо поклала долоню на груди чоловіка.

— Я поговорю з ним… — прошепотіла вона. — Спробую втішити. Ще ніколи не бачила його таким.

Арвен повільно повернув до неї голову. Погляд був різкий, проникливий.

— Він мій спадкоємець, а не плаксива дівчинка. Нехай учиться тримати біль усередині, як чоловік.

Він навмисне сказав це голосніше, ніби хотів, щоб син почув.

Лаетта здригнулася, але не відступила.

— Але ж він ще хлопчик…

— Досить, — відрізав Арвен. — Роби як знаєш, але не турбуй мене сьогодні. Треба багато що обдумати.

Він розвернувся й стрімко попрямував до входу в палац. Шлейф темної мантії, мов тінь від крила, ковзнув кам’яною підлогою. І більше ніхто не наважився заговорити.

Еліан увійшов до своєї кімнати й грубо грюкнув дверима. За звичкою потягнувся до шнурка, щоб стулити важкі штори, але зупинився. Світло дратувало, та темрява лякала.

Він зробив кілька кроків і важко опустився на край ліжка, ліг на живіт, як був, уткнувшись чолом у подушку. Із плаща злетів дорожній пил, з плечей — рештки сил.

Думки принца були тільки про сестру. У кімнаті пахло сандалом і сухоцвітами. Селіна завжди кепкувала з цього.

«Запах для вередливих немовлят, не для принців!» — казала вона.

Еліан стиснув зуби. Селіна не зайде. Не кине подушку, не закотить очі, не назве його «спадкоємчиком із кислим лицем». Не буде її голосу, сміху, насмішкуватих поглядів із балкона, ні слів утіхи, ні сварок через дрібниці.

А найгірше, що він знав, де вона зараз. У полоні. У Каїда. Одна.

Перебираючи думки одну за одною, він не знав, скільки пролежав. Може, годину. Може, мить. Час ніби завмер.

У голові знов і знов — Останній Притулок. Селіна з кубком у руці. Сестри — холодні, мов статуї. Каїд — із тим голосом, тим обличчям, тією гидкою брехнею. Заповідь Клементини. Люди, що падали на підлогу, корчилися, стогнали. І ніхто нічого не міг зробити. 

Він лежав і думав без кінця.

Нарешті принц схопився з ліжка й, похитуючись, підійшов до дзеркала. Сонячне світло повільно спадало на двір. Він бачив своє відображення — біле, з погаслими очима, як у мерця.

Він ледь почув скрип дверей.

— Еліане, синочку, — м’яко покликала Лаетта.

Він не обернувся.

— Тобі треба поїсти. Хоч трохи.

— Не хочу, — глухо одізвався він.

Мати підійшла ближче, торкнулася плеча сина.

— Я знаю, як тобі боляче. Але ти мусиш…

— Ні, — його голос зірвався. — Я мав… Мав захистити її… Я був слабким. Безпорадним. Дивився, як вона благає мене. Заплющую очі — і знову бачу її обличчя. Її благаючий погляд.

Він повернувся до матері й продовжив:

— Навіщо потрібні ця влада, ця сила, якщо ми не можемо захистити навіть рідних? Який сенс у титулі, в короні, в армії, якщо все руйнується за одну мить?

Лаетта хотіла заперечити, та він підняв руку.

— Мені твердили, що моє пробудження — це дар Богині. Що ми сильні. Але це все — пил. Сестри показали нам усім, що таке сила й влада.

Він опустив голову, закрив обличчя рукою.

Лаетта проникливо глянула в сина, та ледь піднявши голос прошепотіла:

— Я знаю, ти звинувачуєш увесь світ. І себе — найсильніше. Та правда в тому, що Селіна стала дружиною Каїда. Формально — частиною їхньої династії. Сестри лише виконали свою роль: не дали двом правлячим родам винищити одне одного. Іноді втримати мир — означає бути жорстоким. Ти мусиш бути сильним, Еліане. Не заради мене, не заради батька, а заради себе.