Глава 19 — Обитель

«І сотворила Мати землю й воду, і все, що рухається під сонцем. Народила Дочок Своїх — і вклала в них силу та розум».

— Святе Писання, вірш 3

Серед високих гір, на самісінькій вершині хребта, стояв Дім Богині. Замок, що нагадував собор. Його називали Обитель.

Із землі неможливо було порахувати поверхи: нижні рівні врізалися в скелі, а верхні розчинялися в тумані. Колись світлий камінь почорнів від часу й дощів. Уздовж стін тягнулися темні потьоки, схожі на застиглі сльози.

Внизу, в лощинах, розташовувалися домівки послушників. Вони орали убогі поля, пасли худобу, займалися ремеслами. Поруч, розтинаючи долину, несла свої води ріка Хвіст — головна торговельна артерія Обителі. Човни з товарами й дарами стояли ланцюгом біля пристані.

Околиці патрулювали Беллатори — відбірні юнаки, що пройшли пробудження й муштру. Їх виховували не як людей, а як зброю, з ранніх літ вбиваючи одну істину: їхнє життя належить Богині.

На спинах довгі пурпурові плащі, на обличчях моторошні металеві маски. Кожна з індивідуальною фізіономією, застиглою в металі: крик, молитва, страждання, усмішка, відчай. Та під цими гримасами не було емоцій, лише мовчазна відданість і обов’язок. Із списами в руках вони несли варту біля воріт, не ворушачись годинами, мов продовження стін.

Підійти до Обителі було все одно, що наблизитися до німої влади. Повітря з кожним кроком ставало густішим, а звуки глохли в камені. За масивними воротами починалися вічна прохолода й тиша, що пробирала до тремтіння. Краплі світла ковзали вниз, розбиваючись на кольорові плями.

На нижніх поверхах мешкали численні слуги. Вище розташовувався алхімічний центр — серце Обителі. Тут, у гарячому кам’яному нутрі, народжувалося зілля Нумен.

Алхіміки проходили найжорстокіший відбір. Їм пробуджували дар нюху. Не просто гостре чуття запаху, а здатність відчувати найтонші зміни у складі та поведінці речовин.

Зілля Нумен примхливе, воно не має сталої форми. Одні компоненти зникають ще до змішування, інші вступають у реакцію з повітрям, треті змінюються під впливом найменшого руху чи подиху. Тиск, температура, вологість — усе має значення.

Жоден зір і жоден розум не здатні встежити за цим танцем. Лише ніс, загострений до межі, що розрізняє невидиме.

Без дару можна дотримуватися інструкцій до найменших деталей і навіть не наблизитися до результату. Зілля не підкоряється пам’яті. Воно відгукується лише на відчуття.

Майбутніх алхіміків оскоплювали в дитинстві. Тіла калічили під час важких тренувань, що мало чим відрізнялися від тортур. Отримавши велике знання, їм вирізали язики, деформували гортані, аби жоден не міг видати рецепт навіть в агонії. Вони не говорили. Лише шипіли, мов змії.

Ті, у кого потрібний дар не пробуджувався, ставали помічниками, людьми, що зберегли людську подобу й здатність говорити. Вони були власністю своїх мовчазних господарів, служили їм провідниками й устами.

Тут варили й прості зілля: олії, порошки, еліксири. Їх продавали по всьому континенту, добре наповнюючи скарбницю Обителі.

Ще вище розташовувалися покої молодших сестер, особистих служниць Великих. Вони носили послання, виконували накази й могли померти з волі господині. Усе в ім’я Богині.

На самій вершині жила Вона. Богиня. 

Її бачили небагато, а говорили з Нею лише обрані. Для Всевишньої Матері час плинув інакше. Наче Вона дихала вічністю, не помічаючи зміни років, а Її сон тривав не години, а місяці й роки.

Владні справи Вона довіряла своїм донькам — Великим Сестрам. Вони засідали поверхом нижче, у залі ради. Їхні збори були рідкісними. Та нині Обитель потребувала їхньої волі.

Вікна зачинені, але важкі пориви вітру били в тишу. За круглим столом, старим, як сама Обитель, уже стояли кубки й диміли свічки.

Амора, в червоній сукні з відкритими плечима, ліниво відкинулася на спинку різьбленого крісла. Дерево тихо скрипнуло під її вагою. Вона закинула ногу на ногу, дозволяючи тканині трохи розійтися, й покрутила в пальцях келих вина, спостерігаючи, як світло заломлюється в рубіновій рідині. Зробивши неквапний ковток, Амора обвела поглядом мовчазних сестер і заговорила легко, ніби на світському прийомі:

— Я така рада бачити вас усіх! — її пухкі губи зігнулися в легкій усмішці. — Давненько ми не збиралися разом.

Клементина, що сиділа ліворуч у простій блакитній сукні без жодної прикраси, повільно повернула голову. Її небесні очі ковзнули по Аморі без жодної емоції, мов мертві.

— І на краще, — сухо мовила вона. — Наші збори рідко віщують щось добре.

Амора нахилила голову, примружилася, ніби розглядала рідкісну дивину. Усмішка стала ширшою, але червоні очі лишилися холодними.

— Милосердя, люба… — протягнула вона, смакуючи кожне слово. — Ти так погарнішала. Твій порожній погляд став значно більш… живим, гадаю.

— Дякую, — Клементина навіть не кліпнула.

Амора замовкла. Кілька секунд пильно дивилася на сестру, явно чекаючи взаємного компліменту, визнання, бодай тіні емоції. Не дочекавшись, вона розвела руками, театрально насупилася й із удаваною образою видихнула:

— А мені ані слова? Сестричко, люба, ти, як завжди, сама красномовність. Ми так давно не бачилися. Могла б бодай раз сказати, що сумувала.