Глава 11 — Звуки весільного дзвону

«У мене два союзники — мій меч і щит».

Імператор Кайлан Аурлен

Останній Притулок стояв на пагорбі, мов вартовий на краю Бахраджа, на самісінькому кордоні з імперією. Довкола — пустеля. Безмовна, хитка, безкрая. Вітер гнав пісок, що шипів, як змія. Мури світилися під сонцем, дихали паром від спеки, ніби живі. Внизу блищало Глибоке озеро — холодне серце замку.

Ворота відчинилися навстіж, жар пустелі влетів усередину, а разом із ним — імперська карета. Легкий стукіт копит пронісся подвір’ям, колеса скрипнули, зупинившись.

Із дверцят вийшов лорд Лоріан Равель — чоловік середніх років у строгому зеленому камзолі. Спина рівна, сам стрункий, сухорлявий, наче виточений із воску. Крокував розмірено, відміряючи кожен рух. Його чоботи блищали, мов лезо під сонцем. Рукавички — без жодної порошинки, обличчя — без тіні втоми.

Башир Хакім уже чекав. Старий, у білому балахоні, з густою бородою, з очима, де застигли досвід і хитрість. 

Вони обмінялися поклонами й усмішками — ввічливими, холодними.

— Добрий вечір, візире Башир Хакім, — рівно промовив Равель. — Радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Нехай буде з вами Богиня, мілорде Равелю. Ви, певно, стомилися з дороги. Останній Притулок до ваших послуг.

— Дякую, — Равель усміхнувся трохи ширше. — Ваша гостинність як ніколи доречна.

Башир обернувся до слуг:

— Наш гість прибув. Накрийте стіл.

Слуги метнулися геть, тихо дзенькнули підбори, грюкнули стулки.

Лоріан повернув голову на звук воріт, що от-от зачинялися, й провів поглядом чарівний захід. Сонце — червоне, густе, наче розпарене вино — сідало за обрій. Піщинки шаруділи по його плечах, чіплялися до волосся й губ. З кожним вдихом сухе гаряче повітря ніби обпікало легені.

— Чутки не брешуть, — пробурмотів він. — Справді чарівне місце.

Башир підійшов ближче, примружив старечі очі.

— Сонце — наш ворог і союзник, мілорде. Воно дає життя й відбирає його. Дарує світло… і спалює тих, хто надто йому довірився.

Равель хмикнув, дивлячись у далечінь.

— Я тут уперше, але вже зачарований. Розумію, чому весілля відбудеться саме тут.

— Ледь не забув, — усміхнувся візир. — Наша минула зустріч була у столиці. Тоді делегацію очолював ваш батько. Як його здоров’я?

— Роки беруть своє, та розум усе ще гострий. Сьогодні я говорю від його імені.

— У наших краях слово сина — це слово батька, — кивнув візир.

Вони повільно рушили до дверей замку. Пісок хрумтів під чоботами, а над головою небо поволі тьмяніло.

— Діти… наше продовження, — протягнув Башир, похитуючи пальцем. — Як квіти в цих краях просять води, так діти потребують батьківського тепла й настанови. Думаю, батько пишається вами. Ви продовжуєте справу роду. Передайте йому мої побажання, коли повернетеся до Калмира.

— Обов’язково, — Лоріан приклав долоню до грудей. — А як ваш син? Пам’ятаю його ще юнаком.

— Усе такий же шибайголова, — всміхнувся старий. — Утім, у його роки я був не кращий. Тільки йому цього не кажіть, ха-ха.

Вони обмінялися короткими, сухими усмішками.

— Хто б подумав, — сповільнив крок Башир, — що настане день, коли вічні вороги Альверон і Бахрадж святкуватимуть весілля своїх дітей. Після такого віриш, що навіть пустеля може зацвісти. Головне — не забувати поливати перші, ледь зміцнілі паростки.

Візир обережно поклав суху долоню на руку Равеля.

— Війни вмили кров’ю обидва наші народи, мілорде. Сподіваюся, ми з вами більше не побачимо річок крові на піску.

Той лише чемно кивнув.

Башир жестом показав на двері. Слуги й вартові вишикувалися живим коридором, схиливши голови.

— Ваші люди здаються дуже відданими й старанними. Як вам удається підтримувати такий високий рівень дисципліни? — кинув Равель, злегка озираючись.

— Ми намагаємося ставитися до кожного за вчинками, а не за походженням. Із повагою та справедливістю. Важлива не лише суворість, а й турбота. Люди мають відчувати, що їхня праця цінується й приносить плоди. Хто старається — тому й воздасться, — відповів візир, сповільнивши крок.

Башир і Равель зайшли всередину. Потягло спеціями, фруктами й вином. Полум’я свічок колихалося від кроків і шелестів. Назустріч викотився чоловік у шовках і золоті — повний, смаглявий, сяючий усмішкою.

— Вітаю, лорде Равелю! Перепрошую, що не зміг зустріти вас особисто. Справ — по горло!

Башир підняв долоню й представив його:

— Саїд Гімаді, намісник Останнього Притулку. Його родина береже цей замок уже багато поколінь.

— Радий знайомству, саїде, — Лоріан ледь уклонився. — Ваш замок вражає, як і навколишня природа.

— Дякую, мілорде, — розплився в усмішці Гімаді. — Останній Притулок — перлина серед пісків. Про нього співають пісні. А тепер складатимуть легенди. Бо тут з’єднаються дві родини. Дві держави укладуть союз. Для нас це велика честь.