Глава 10 — Любов, що схожа на сон

«У світі, де віра голосно продається, істина купується мовчки.»

— із хронік Імперського архіваріуса Орена

В одному з домів утіх Калмиру, як завжди, не лишилося жодного вільного ложа. Томні стони просочувалися крізь стелі, котилися сходами разом із лінивим дівочим сміхом. Густе, важке повітря просочене ладаном, маслами для тіл і кислим запахом поту. Благовоння чаділи в кутках, дурманячи солодким димом. Жарка ніч ніби сама брала участь у цьому блудливому бенкеті, розпалюючи тіла й стіни.

Червоні завіси, шовк, м’яка напівтемрява і тремтяче світло свічок перетворювали приміщення на зразок храму — тільки тут лунали інші молитви.

У найдальшій, відокремленій кімнаті стояла тягуча тиша. На широкому ложі з вигнутими високими стовпами, оповитими шовковими стрічками, лежав оголений кучерявий юнак. Його руки й ноги міцно прив’язані до кроваті. Шкіра блищала від поту, обличчя побіліло, губи пересохли, дихання зривалося уривчастими хрипами. Худорляве, доглянуте тіло — без сумніву, він походив зі знаті.

Під повіками пробігла тінь. Хлопець почав приходити до тями. Він слабо поворухнув головою.

— О, милий, ти нарешті прокинувся, — тепло, майже лагідно мовила жінка, розвалившись на розкішному дивані біля стіни.

Юнак з труднощами розплющив очі. Світ хилився, плив, ніби крізь мутну воду. Усе здавалося липким, гарячим, чужим. За мутною пеленою проступив її силует.

Темне волосся жінки струменіло по плечах. Червона сукня, не надто відверта, у цьому напівмороку здавалася ще вабливішою, підкреслюючи м’які лінії тіла. Вона підвелася повільно, як сита кішка, і пройшлася до узголів’я. Легким дотиком поклала долоню йому на обличчя, ніжно провела по щоці, шиї, грудях.

— Вітаю, Мігтане. Я — Велика Сестра Амора. Можливо, мама розповідала тобі про мене? — її голос звучав ніжно й тягуче, наче солодке вино, та крізь м’якість прослизав холод.

Юнак здригнувся. Страх і сором повільно заповзали під шкіру. Він ледве тямив, де знаходиться. Очі металися по кімнаті, як у впійманого звірка. Спробував ворухнутися — шовкові стрічки лише болісно врізалися в шкіру.

— Пробачте… пробачте, Сестро… Я… не розумію… Де я?.. Звідки ви знаєте моє ім’я?.. Чому я… голий? — прохрипів він тремтячим, зриваним голосом.

— Ой, та годі, любий. Бачу, тобі нема чого соромитися, — Амора дзвінко засміялася, схилившись ближче й оглядаючи його, мов господиня породистого жеребця. — Наскільки знаю, ти улюбленець місцевих дівчат. Ну… був. Принаймні.

Він із жахом витріщився на неї. А Сестра лише ширше всміхнулася. Нахилилася до його вуха й кокетливо прошепотіла, ніби ділилася милою таємницею:

— Ах, невинна душа… Невже ти думав, що можна сховати хіть від тієї, хто керує нею? Усі доми втіх на континенті належать Ордену Богині. Кожного разу, коли ти переступаєш їхній поріг — я знаю. Орден знає. Мені навіть відомо, що ти любиш… і як, мій солодкий, дурненький хлопчик.

— Але… Орден… Він же… Богиня Мати… — задихаючись, прошепотів Мігтан, обличчя перекосилося від жаху й нерозуміння.

Амора відійшла на кілька кроків і, стоячи спиною, кинула через плече:

— Так-так. Ти правий. Негоже релігійному ордену тримати доми тілесних утіх. Але це була моя ідея… — Вона знову вмостилася на диван, повільно ковзнула пальцями по ніжці келиха, мов по стегну коханця.  — Сестрам спершу це не подобалося. Та коли гроші й відомості потекли рікою — вони зрозуміли… Храми Богині збирають милостиню й плітки з бідняків. А храми любові — з таких, як ти… активних молодих… ну, або не дуже молодих лордів.

Амора потяглася до келиха, ліниво збовтала вино.

— Тут, як і в храмі, люди лікують свої душі. А молитви звучать куди частіше. Повір мені, дорогий.

Вона зітхнула, відкинулася на подушки.

— Але не думай, я тебе не засуджую. Я й сама люблю сюди зазирнути… коли маю на це час. Ах, зовсім забула, що таке відпочинок…

— Але… деяким домам утіх сотні років! — недовірливо вигукнув хлопець.

— Вірно. І що тебе бентежить? — тон Сестри став суворішим. — Коли я вбирала знання з молоком матері, твій пра-пра-дід ще навіть не народився на світ, хлопче.

Двері м’яко відчинилися. До кімнати увійшли дві напівоголені куртизанки, ступаючи босими ногами по килиму, мов тіні. За ними, неквапно, зайшла постать у чорному балахоні, обличчя ховав глибокий капюшон.

— А ось і ти, Хранителько Віри Ілларо. Ми з Мігтаном на тебе зачекалися, — томно, з легкою усмішкою протягнула Амора.

Постать здригнулася. Іллара тремтячими пальцями зняла капюшон, відкривши зморщене, зблідле, виснажене обличчя. Губи сіпалися, слова ледве виходили:

— Вітаю вас… Велика Сестро Любові… — голос зрадницьки зірвався на останньому слові.

— Ой, та годі, — Амора миттю змінила тон: у ньому з’явився метал, тугий і різкий, як натягнута струна. — Давай без почестей. Запізно, тобі не здається? А з сином не привітаєшся? Хіба такого вчить імперський придворний етикет?

Хранителька зробила невпевнений крок до ліжка, вдивляючись у перелякане обличчя сина.