Глава 8 — Несподівана Любов

«Любов — це всього лише інструмент політики й не більше».

Люм’єр ІІ, король Левону.

Крізь розчинені аркові вікна в кімнату Селіни проникало тепле світло. Вітер колихав легкі завіси й приносив запах саду. Принцеса сиділа біля дерев’яного столика, повільно перегортаючи сторінки книги. На столі холов чай, поруч лежав букет свіжих квітів. Сонячний промінь ковзнув по дзеркалу й освітив її обличчя — бліде, втомлене, але спокійне.

Тишу порушив легкий стукіт у двері.

— Увійдіть, — тихо промовила Селіна.

До кімнати зайшла Ліара.

— Добрий ранок, сестричко! Що читаєш? — усміхнулась вона.

— Традиції Бахраджа, — втомлено видихнула Селіна. — Батько вимагає, щоб я знала їх краще, ніж Святе Писання.

— Еліан досі не розмовляє з тобою?

— Хай дується, аби не тріснув! — роздратовано кинула Селіна. — З балу минуло три дні, а він і досі ображений, ніби я в чомусь винна.

Ліара поклала руку їй на плече.

— Не сердься. Він просто не може змиритися з тим, що ти їдеш. Мені самій від цього якось порожньо. Там все чуже… тобі не страшно?

— Трохи, — зізналася Селіна. — Але це ж не страта, а весілля. Бахрадж — королівство загадок. Скільки в них правил і традицій! Боюся заплутатися, — вона театрально схопилася за голову.

Ліара вдихнула аромат квітів.

— Тут пахне, як у саду. Пощастило ж тобі. А от я парфуми розбризкую, щоб у мене так само пахло. Щоправда, потім мене сварять.

Селіна дзвінко розсміялася.

— Дурненька! Хто ж бризкає парфуми по кімнаті?

— «Яке марнотратство! Діти імператора зовсім розперезалися!» — спародіювала Ліара матір.

Обидві розсміялися.

— Нічого не можу з собою вдіяти. Запах квітів зводить мене з розуму. От коли в мене з’явиться наречений, змушу його щодня дарувати мені квіти!

— Швидко ж він утече, — хихикнула Селіна.

— А нові парфуми ти бачила? — захоплено плеснула руками Ліара. — Такий аромат… ммм! Чому в нас таких не роблять? Із Левону їх чекати вічність!

— Тебе взагалі цікавить щось, крім квітів і парфумів? — похитала головою Селіна.

— Авжеж, — прошепотіла Ліара. — Наприклад, весілля моєї улюбленої сестрички!

— Так і бути, привезу тобі з Бахраджа найновіші парфуми.

— А квіти? — з надією спитала Ліара.

— Зів’януть, сестричко. Чи ти забула, де Бахрадж?

Ліара мрійливо підняла голову.

— Жартую. Просто дуже хотіла б побувати у Кріяті. Кажуть, у столиці є величезний сад. Дивовижно, як серед пустель їм вдалося створити таке диво.

Селіна випрямилася, ніби приміряючи корону.

— Коли стану королевою, обов’язково покличу тебе в гості. Назбираєш стільки квітів, скільки зможеш забрати.

— Швидко ж ви вжилися в роль, ваша величносте, — розсміялася Ліара.

— Я миттю облаштуюсь, сама побачиш.

— Яким ти його уявляєш? — очі Ліари заіскрилися.

— Каїда? Не знаю. Напевно, смаглявий, темноволосий… високий.

— Я чула, в їхньої родини немає родової мітки, — прошепотіла Ліара. — Дивно, правда?

— Вони нова династія, — кивнула Селіна. — Батько переміг колишнього шаха у війні. Увесь їхній рід упав разом із міткою.

Ліара замислено пробурмотіла:

— У нас біла шкіра. У володарів півночі — білі очі. На заході — біле волосся. Яка ж була мітка в південців?

Раптом у дворі пролунали звуки барабанів і труб. Сестри здригнулися й поспішили до вікна.

Двір зарухався. Слуги й варта вишикувалися в дві шеренги, вирівнявши спини. У центрі двору зупинилася карета із золотим сонцем у супроводі вершників.

З палацу вийшла імператриця. Її фіалкове плаття м’яко шаруділо по мармурових сходах, а на обличчі сяяла бездоганна усмішка.

З карети виплинула жінка в червоній сукні — мов вогонь у людській подобі.

Висока, статна, очі — багряні, як найміцніші вина. На алих губах — легка усмішка. У темне блискуче волосся з боків вплетено дві чорні троянди, які сяяли, немов живі.

— Ласкаво просимо до Калмиру, Велика Сестро Аморо, — схилила голову Лаетта. — Пробачте за скромний прийом, ми не чекали на ваш візит.

— Вітаю, моя люба. Та що ви, це я прошу пробачення, що приїхала ні світ ні зоря, ще й без попередження, — іскрилася кокетливою усмішкою Амора. — Лаетто, лялечко, ви, як завжди, приголомшливо виглядаєте. Навіть у таку чудову погоду ви сяєте яскравіше за сонце, моя дорогенька.

— Чим ми зобов’язані вашому візиту, Сестро? — стримано всміхнулася імператриця.

Амора зробила крок уперед і, ніби пліткуючи, схилилася до вуха імператриці: