Глава 7 — Довгоочікувані іменини

«Від діда до батька, від батька до сина, від сина до онука йдуть як наші гріхи, так і наші подвиги. Богиня бачить все й обдаровує по заслузі: одним — більше, іншим — менше, але нікому не буває достатньо.»

— Серрик Вальдор, Хранитель меча

— Ну скільки ще? — позіхнув Кайлан так широко, ніби хотів проковтнути стельову балку. Розвалився на стільці, теліпав ногами, як вороненя, і при цьому примудрявся зображати смертельну нудьгу. — Ліара й то швидше за тебе зібралася!

— То йди до неї, — не озираючись, буркнув Еліан. Він укладав волосся перед дзеркалом з такою зосередженістю, ніби від цього залежала його доля. — Це ж мої іменини. Все має бути ідеально.

Служниця з пошаною подала парадний костюм. Еліан, не кваплячись, почав одягатися. Це нагадувало священний ритуал.

Кайлан випрямився, надув щоки й з виглядом змовника повідомив:

— Я ж прийшов не просто так. Хотів розповісти секрет. А ти навіть у мій бік не дивишся.

— Який ще секрет? — ліниво озвався Еліан, застібаючи камзол. — Знову щось утнув?

— Дякую, Фелмо, — м’яко звернувся він до служниці. — Можеш іти, покличу, якщо будеш потрібна.

Дівчина низько вклонилася, але виходила якось незграбно, наче тільки вчора навчилася елементарного етикету. Кайлан здивовано провів її поглядом.

— Ну як я? — Еліан різко повернувся до брата, розвівши руки.

— Чу-до-во, — протягнув Кайлан, нудьгуючи так, що аж закотив очі.

— Та йди ти… — Еліан знову уткнувся в дзеркало.

— У тебе нова служниця? — замислився Кайлан. — Фелма? Не пам’ятаю її.

Еліан миттєво змінився на обличчі й суворо глянув на брата:

— Вона новенька.

— Це одразу видно. Якась вона незграба. Звідки ти її взяв?

— Досить розпитувань, — буркнув Еліан.

— Дивно… Братику, ти явно щось від мене приховуєш! — єхидно всміхнувся Кайлан.

— Не твоя справа.

— Та-а-ак!? — юний принц стрімко попрямував до дверей. — Цікаво буде наздогнати її й про все розпитати!

— А ну стій! — швидко підскочив Еліан, перегородивши двері.

— Ого! Як завжди, спритний. Так напружуватись заради якоїсь служниці… Мені тепер ще цікавіше!

— Я ж сказав тобі, не лізь не в свою справу!

— Ну-у-у, — протягнув Кайлан, відступаючи назад з насмішкою. — Ти ж не будеш вічно тримати двері.

— І чому ти постійно всюди лізеш… — зітхнув Еліан. — Гаразд, розповім, тільки нікому ні слова!

Очі Кайлана загорілися, і він аж підстрибнув від радості:

— Так-так! Я слухаю!

— Це донька браконьєра, якого я стратив. Він благав урятувати доньку.

— Щооо!? — очі Кайлана стали круглими, як мідяки. — Та як він посмів! У мене тиждень нога заживала!

— Ну, він не просив брати її в служниці… Але інакше не можна було, — зам’явся Еліан. — Тільки нікому не кажи!

— Гаразд, гаразд, буду німий, як риба, — демонстративно прикрив рота молодший брат.

Еліан утомлено відійшов від дверей і всівся на диван.

— А в тебе там що за секрет був? Чого ти приплівся? — дивлячись у підлогу, пробурмотів він.

— Батько говорив тобі, навіщо влаштував бал? — випалив Кайлан, переминаючись з ноги на ногу.

— Що? — Еліан насупився. — Це ж очевидно. Мої іменини.

Кайлан опустив погляд у підлогу й знизив голос:

— Я випадково підслухав, що тебе хочуть заручити.

Еліан різко підскочив, очі округлилися. Він крокнув ближче й вчепився в руку Кайлана:

— ЩО!? Коли? Де ти це почув?

— Та відчепись! — відскочив молодший брат. — Ти ж мене зовсім не слухаєш! Я був із Ліарою. Мене вигнали: «Принцесі треба перевдягтися», — передражнив він. — Ну я й пішов бродити від нудьги. Бачив, як батько з кимось розмовляв. Підкрався ближче. Слів усіх не розчув… але «заручини» і твоє ім’я точно були.

Еліан широко розкрив очі й підніс пальці до губ. Підійшов до вікна, почав метатися з боку в бік.

— Ти впевнений?

— Так… ні… не знаю. Почув — і все, — пробурмотів Кайлан.

Еліан ледь кивнув і нервово всміхнувся:

— Та ні-і-і-і. Батько сказав би мені заздалегідь. Я ще занадто молодий для одруження. Я навіть не бачив наречену.

Принц махнув рукою на молодшого брата:

— Знову твої дурні жарти! Все, йди. Мені треба збиратись. Якщо тобі нічим зайнятися, знайди свою сестру, нам скоро виходити до гостей.

— Яку саме? — пожав плечима Кайлан.

— Ліару, вона, мабуть, як завжди кудись пропала. Селіну я заберу сам, — Еліан повернувся до дзеркала, поправляючи укладене чорне волосся. Та руки ледь помітно тремтіли, видаючи те, що відбувалося всередині.