Глава 4 — Долина Саутмар

«Народ тримають хлібом і страхом. Коли немає першого — додають другого».

— Імператор Кайен Аурлен

— Та йди ти! Не вірю!

— Хіба я посмів би брехати імператору?

— Ти то? Авжеж, ні! Ха-ха! — Арвен заливисто розсміявся, осушуючи кубок. Вино трохи потекло по губах. — Пресвята Богине, хай хоч хтось уже загасить це сонце!

— Та-а-а, пече як ніколи, — погодився писар, витираючи спітнілий лоб рукавом. — Почуваюся свинею в печі.

— Так ти й є свиня! — пирхнув Арвен, тицьнувши в нього пальцем. — Стільки випити з імператором… не соромно?! — він зі свистом розреготався. — От не дарма я взяв тебе із собою. Сам би вже від нудьги здох.

Арвен різко ткнув пальцем у бік Лаетти:

— Он глянь на неї. Їхати з дружиною — одна тортура. Дивиться невдоволено, ні випити, ні поговорити!

Лаетта, що сиділа навпроти в пишній сукні, навіть не поворухнулася. Лише ледь повела оголеним плечем, підняла віяло й прикрила губи. Її очі залишалися холодними, мов гладінь озера.

Писар нервово поправив сорочку, що натягувалася на круглому животі, й ніяково знизав плечима:

— У мене тільки й виходить, що добре пити, розповідати байки й швидко писати.

— А що ще треба від писаря? — Арвен ляснув долонею по коліну. — За це я тебе й ціную! Дар скорописання нечасто трапляється. А якщо ще й у веселого чоловіка… Ха! Давай, до дна!

Карета гупала по вибоїстій дорозі, колеса грюкотіли й скрипіли. Сміх і гонор разом із гуркотом копит виривалися назовні. За вікнами клубочився пил, дзенькіт упряжі змішувався з криками погоничів. Безліч карет і вершників розтягнулися в марші по дорозі.

— Це мене від вина так хитає, чи дорога така крива, що карету качає? — спитав Арвен, притримуючи кубок.

— Швидше від спеки, ваша величносте. Давно такого літа не пам’ятаю, — озвався писар.

Імператор ковтнув і важко видихнув:

— Та-ак… це недобре. А ти — хоч би що, ні в одному оці.

— Тут у мене великий досвід, — усміхнувся писар. — На мечах я б проти вас і хвилини не вистояв.

— Підлабузник! — Арвен зареготав, струснувши широкими плечима.

Лаетта підняла брови й закотила очі, віяло клацнуло:

— Розпивати вино з писарем — негідно правителя. Так ви втрачаєте авторитет серед підданих.

— Я?! — імператор хижо нахилився до дружини. — Втрачаю авторитет?

Його карі очі спалахнули, зуби заскреготіли.

— Виходить, у твоїх очах я вже давно його втратив, якщо ти смієш так розпускати язика?!

Лаетта опустила погляд, але постави не зламала.

— Прошу пробачити, мій імператоре.

Арвен іще мить лаяв її поглядом, потім махнув рукою. Підніс кубок до губ — і карета здригнулася, наскочивши на яму. Вино хлюпнуло на чорний камзол, прямо на золотого фенікса.

— Щоб його! — гаркнув він. Ударив кулаком у стелю. — Ідіот! Ти що, везеш мішки з картоплею?!

Карета смикнулася й стала. Уся свита зупинилася, вишикувавшись уздовж дороги, лязкаючи обладунками.

— От напасть… — пробурчав Арвен, намагаючись відтерти камзол.

Лаетта підвелася, простягла хусточку:

— Дозвольте, я допоможу.

— Я сам!

У карету постукали.

— Так! — рикнув імператор.

Двері відкрилися, всередину вірвався вітер… і сморід, від якого всі троє зморщилися. Писар ледь не пирснув.

Гвардієць завмер струнко, витягнувшись:

— Ваша величносте, у вас усе гаразд? Ви хотіли зупини…

— Тьфу! Що за сморід?! — Арвен зморщив ніс. — По дорозі що, хтось здох, і ви везете його на даху?

Гвардієць переминався з ноги на ногу, слова застрягли в горлі.

Імператор закотив очі.

— О, Богине, дай мені сил.

Він вийшов із карети. Задушливий сморід сильніше вдарив у обличчя, і мокрий камзол у ту ж мить був забутий. 

Навколо тягнулися поля. Зрошувальні канали блищали, але ледь рятували врожай від нещадного сонця.

Арвен прикрив долонею очі від світла й загорлав:

— Звідки тут така вонища?!

Він обійшов карету, очима шукаючи джерело смороду. Розгублені гвардійці рушили слідом.

Кинувши погляд трохи вперед, імператор побачив велике сухе, кострубате дерево. На гілках висіли десятки трупів, наче гнилі плоди. Ворони ляскали крилами, рої мух дзижчали, злетівшись на бенкет.

Лаетта пішла за чоловіком, прикриваючи ніс. Усі, хто зібрався, мовчки витріщилися на дерево, не тямлячи від подиву.

— Зняти їх негайно! — голос імператора розітнув тишу. — Що за лайно тут відбувається?!