Глава 3 — Полювання в Ведмежому лісі

«Нехай буде неминучою кара тому, хто бажає зла іншому».

— Святе Писання. Заповідь Милосердя.

Рано вранці, коли сонце лише витягло перші промені, імператор Арвен із синами виїхали на полювання до Ведмежого лісу.

Дзвін вудил перегукувався з потріскуванням сідельних ременів, із ніздрів коней валувала пара. Поряд трималися дворяни й наближені, а трохи позаду — незмінний капітан варти Фел Тінарис. Попереду, на могутньому жеребці, їхав головний мисливець лорд Тріп, знавець усіх лісових стежок і мешканців.

Ведмежий ліс — рідкісний куточок імперії, де рівнина поступалася густим і високим деревам. Під шатром зеленої крони пахло сирою корою й ягідником, а в затінку дрімали звірі.

Кажуть, давним-давно один із правителів Альверона так прагнув полювань, що наказав закласти ліс просто біля столиці, висадивши тисячі саджанців і завізши звірину з усієї імперії. Минули роки, дерева окріпли й стали стіною. Уже ніхто не міг із певністю сказати, було це диво природи творінням людей чи даром самої Богині.

Імператор Арвен та його сини трималися в центрі строю. Еліан пильно дивився вперед, на брата, що їхав попереду. Той здавався йому сумним і розгубленим.

Еліан пришпорив жеребця й порівнявся з ним. Коні рівномірно пішли пліч-о-пліч. Він глянув на брата й покликав:

— Кайлан!

— Що? — буркнув юний принц, кинувши косий погляд.

— Нервуєш перед своїм першим полюванням?

— З чого б це? — здивовано звів брови Кайлан.

— А от я нервував. Пам’ятаю, заснути не міг, так чекав поїздки.

— Я спав як убитий, не розумію, про що ти, — рівно відповів Кайлан, але в голосі чулося роздратування. — Мене більше лякає матінка, ніж полювання. Через тебе вона так мене відчитала! Ще й батькові сказала, що я погано на тебе впливаю!

— Вибач за це, я поговорю з нею, щоб не зривалася на тобі…

— Не треба! Якщо вона дізнається, що я тобі поскаржився, буде тільки гірше!

Еліан усміхнувся краєм губ.

— Тоді, як вибачення, обіцяю не розповідати капітану Фелу, хто ж усе-таки змазав у зброярні всі мечі кінським лайном.

— Звідки ти знаєш!? — крізь похмурість прорвалося щире здивування. — Які ще вибачення! Це шантаж!

— Називай як хочеш. Просто не хочу, щоб ти дувся, — м’яко всміхнувся Еліан.

У цей момент головний мисливець Тріп гаркнув:

— Попереду табір! Підтягніть хвіст!

— Майже приїхали, — тепло глянув на брата Еліан. — Коли це ти став таким вправним у сідлі?

— То що? Заздріш? На коні твоя швидкість у бою не допоможе, правда? — усміхнувся Кайлан. — Наступний поєдинок влаштуємо верхи?

— І звідки в тебе стільки запалу? Ще не доріс. Ось отримаєш свій дар — тоді, може, й з’являться шанси проти мене.

— Боїшся програти?

— Еліане, Кайлан! — гукнув імператор Арвен. — До мене. До табору в’їжджаємо як належить.

Капітан Фел поскакав уздовж колони, перевіряючи стрій.

— Щільніше! Тиша в строю! — рикнув він гвардійцям.

Свита разом з імператором прибула до табору, де розкинулися просторі й розкішні намети, кожен прикрашений золотими феніксами — гербами імперії. Дим від вогнищ тягнувся тонкими струмками, коні вибивали копитами вологу землю. Голодні пси тягнули повідці, передчуваючи здобич.

Імператор Арвен Аурлен зіскочив із коня й звернувся до зібраних:

— Зробимо короткий привал. Тріпе, відправте розвідників уперед. Хай почнуть шукати сліди. Не хочу марнувати час, його й так небагато.

— Як накажете, ваша величносте, — вклонився головний мисливець.

Арвен із синами попрямував до намету, де на них уже чекали столи, заставлені їжею та напоями. Батько сів у крісло й запропонував синам:

— Підкріпіться, поки є час.

Окинувши табір уважним поглядом, Арвен помітив молодого слугу й окликнув:

— Гей ти! Що розливаєш?

Слуга, перелякано підбігши до імператора, вклонився:

— В-в-вино, ваша ве-величносте, — насилу видихнув він.

— Забрати вино! Негайно! Хутко приведи мені Тріпа! — наказав Арвен.

Слуга поспіхом кинувся виконувати наказ, щезнувши в натовпі.

— Ну що за ідіоти. Кожного разу одне й те саме… — пробурчав імператор, беручи з тареля гроно винограду.

Кайлан здивовано звів брови:

— Батьку, а чому ви забороняєте вино на полюванні?

— Бо вдома вони чемні лорди, а тут, як безмозкі свині. Зараз нап’ються в дупель, а мені потім їхнім дружинам розповідай, як доблесно їхній великий чоловік боровся з диким ведмедем, — відказав Арвен, жуючи сніданок. — Ніколи не забуду, як твій дядько загинув на полюванні. Нікчема… Захлинувся власною блювотою, а його дружки були так п’яні, що навіть допомогти не змогли. Зате всім потім розказали, який він герой, захищав табір від диких кабанів.