Хто я?

Тиша не просто пішла — вона була розірвана на шматки.

Я прокинувся від різкого гуркоту кованих коліс об бруківку прямо під моїм вікном і багатоголосого хору селища, що намагалося надолужити згаяний день мовчання. Крики торговців, гавкіт собак, дзвін молотів по ковадлу — все це змішалося в один хаотичний гул.

Я сів на ліжку, розтираючи обличчя долонями.

Викликавши вікно статусу, я лише мигцем глянув на червоний напис [Кількість життів: 1]. Рівень піднято, сили побільшало, але цей рядок нагадував: будь-яка випадковість може стати останньою.

Я висипав вміст наплічника на стіл.

• Два мідяки. Моє багатство.

• Чорний камінь. Важкий і німий. Скільки б я не вдивлявся в нього, він залишався просто дивним шматком породи.

• Зламаний наруч. Я застебнув його на лівій руці. Тьмяний метал із незрозумілим візерунком виглядав дешево і безглуздо.

— Старий Морн просто здихався мотлоху, — пробурмотів я. — Користі від цієї залізяки не більше, ніж від каменя.

Я згадав свій сон. Дівчина, електрика, спокій. Це здавалося реальнішим за цей брудний світ, де люди вмирають від невідомої хвороби. Я встав, поправив наплічник і рушив до виходу. Зброї в мене не було — іржавий кинджал тепер назавжди належав озеру. Треба було знайти спосіб захистити себе.

Спустившись у загальний зал, я віддав господареві один мідяк. Натомість отримав тарілку гарячої каші з соковитими шкварками та свіжоспечений коржик. Їжа була ситною і по-справжньому смачною, саме те, що було потрібно перед важким днем.

Закінчивши сніданок, я попрямував до майстерні. На вулицях панувала суєта. Люди штовхалися, сперечалися, але в повітрі все одно висіла напруга — новини про нових хворих поширювалися швидше за чутки.

У майстерні пахло тирсою та ліками. Грім уже не лежав на підлозі — він сидів на своєму ліжку, спершись спиною на стіну. Виглядав він краще, ніж учора, хоча блідість ще не зійшла з його обличчя.

— О, Каю... — він слабко посміхнувся, коли я зайшов. — Лікар сказав, це ти мене знайшов. Дякую, хлопче.

— Як ти почуваєшся? — я підійшов ближче. — Ти щось пам'ятаєш?

Грім нахмурився, намагаючись згадати.

— Та нічого особливого. Повертався зі святилища, відчув різкий холод, наче взимку в ополонку пірнув. А потім — темрява. Мабуть, перевтомився на стінах, а та клята хвороба тільки й чекала на слабину.

Він нічого не знав про крилату істоту. Для нього це був просто напад слабкості. Я вирішив не розповідати йому про те, що бачив — зараз Гріму потрібен був спокій, а не мої дивні видіння.

— Тобі треба відпочивати, — сказав я, поклавши руку йому на плече. — Лікар Аріс казав, що ти скоро станеш на ноги, якщо не будеш поспішати.

— Та куди вже поспішати... — він зітхнув і заплющив очі. — Бережи себе, Каю. Зараз у селищі неспокійно.

Я вийшов із майстерні. У кишені залишився лише один мідяк, а в руках — порожнеча. Пора було навідатися до госпіталю. Можливо, Аріс має для мене якусь роботу, адже хворих не ставало менше.

Госпіталь зустрів мене знайомим запахом хлорки, хвойної смоли та важким присмаком смерті. Якщо вранці селище здавалося живим, то тут, за низькими кам'яними стінами, час наче застиг у нескінченному стогоні.

Всередині панував хаос. Хворих стало значно більше — матраци тепер лежали навіть у коридорах. Майстер Аріс метався між пацієнтами, його шкіряний фартух був заляпаний сумнівною сумішшю ліків та крові. Побачивши мене, він на мить зупинився, витираючи чоло тильною стороною долоні.

— Каю, ти вчасно, — прохрипів він. Його очі почервоніли від безсоння. — Грім живий, і це вже диво. Але хвороба змінюється. Вона більше не чекає в тіні.

— Я бачив, що вона робить із людьми, — відповів я, намагаючись не дивитися на чоловіка, який у кутку судомився в лихоманці. — Але я хочу допомогти. І мені потрібна робота.

Аріс примружився, оцінюючи мій вигляд. Мій Інтелект дозволяв мені бачити, як тремтять його пальці — він був на межі виснаження.

— Мені потрібні відповіді, а не просто руки, — він підійшов до важкої дерев’яної скрині в кутку й відчинив її. — Хвороба почала виходити за межі людських тіл. Мисливці кажуть, що в західному лісі зграї здичавілих псів поводяться... неправильно. Вони не просто агресивні, вони наче марять наяву.

Він витягнув зі скрині предмет, загорнутий у чисте полотно, і подав мені.

— Це мій старий хірургічний кинджал. Сталь гарна, тримає заточку краще за будь-який рибальський ніж. Це не бойовий меч, але в умілих руках він здатен на багато що.

Я розгорнув полотно. Тонке, довге лезо блиснуло холодним блиском. Воно було ідеально збалансованим. Після іржавого уламка це здавалося справжнім скарбом.

— І ще це, — Аріс кинув мені важкий згорток грубої мотузки. — Мисливська сітка. Твоє завдання: піти до західного лісу, знайти цих псів і принести мені зразок. Мені потрібне ціле тіло для розтину, а в ідеалі — злови одного живцем. Мені треба побачити, як хвороба поводиться в живому організмі, перш ніж вона його остаточно зруйнує.

[ОТРИМАНО СПОРЯДЖЕННЯ]

1. Хірургічний кинджал: (Шкода: 8-12. Шанс критичного удару підвищено. Стан: 100/100).

2. Важка сітка: (Використовується для знерухомлення противників).

[ЗАВДАННЯ : ЗБІР ЗРАЗКІВ]

•Результат: Доставлено зразок (здичавілий пес)

•Нагорода: +50 XP , +2 срібні монети.

Я вийшов із госпіталю, відчуваючи приємну вагу кинджала на поясі. Західні ворота селища залишалися позаду, а переді мною відкривався густий, похмурий ліс. Сонце вже стояло високо, але під кронами дерев панувала напівтемрява.

Я пройшов близько кілометра, коли мій слух, загострений новими характеристиками, вловив дивний звук. Це не був звичайний гавкіт. Це було хрипке, надривне виття, яке переходило в кашель.