Новий Рівень

Ранок зустрів мене абсолютною, майже фізичною тишею. У майстерні було порожньо — Грім, попри свою не надто велику побожність, мабуть, пішов дотримуватися традицій. Я вмився біля бочки з водою, відчуваючи, як холодна волога остаточно проганяє залишки дивного сну.

Вулиці Мирної Пристані виглядали вимерлими. Тільки дим із димарів та поодинокі постаті, що мовчки прошмигували в бік воріт, нагадували про те, що селище живе. Я рушив до знайомої таверни.

У «Срібному окуні» було так само тихо. Хазяїн трактиру, огрядний чоловік із втомленими очима, неспішно протирав стійку. Коли я зайшов, він лише кивнув, не промовивши ні слова.

— Сніданок знайдеться? — тихо запитав я.

— Ти сьогодні перший, — так само тихо відповів він. — Більшість зараз біля святилища під горою. Пару кілометрів звідси. Моляться верховним богам, просять милості в цей день.

Я замовив смажений бекон з яйцями та келих прохолодного квасу. Поки він готував, я вирішив скористатися моментом і трохи розпитати про цей світ.

— Знаєш, я ніколи не був особливо віруючим, як і вся моя сім'я... — я зробив паузу, вдаючи ніяковість. — Навіть соромно питати, але до кого вони там моляться?

Трактирник зупинився і подивився на мене з легкою домішкою подиву, але в День Мовчання люди були менш схильні до засудження.

— Богів багато, хлопче, але верховних троє, — почав він, викладаючи гарячий бекон на тарілку. — Варок — Бог Війни та сили, до нього йдуть солдати й ті, хто шукає захисту. Міра — Богиня Родючості та Любові, її просять про врожай та міцну сім'ю. І Ноктус — Бог Справедливості, Володар Дня і Ночі. Він бачить усе, що ховається в тіні, і судить кожного за справами. Сьогодні — його день.

Я мовчки кивнув, приймаючи їжу. Сніданок обійшовся мені в 1 мідяк. Поки я їв у повній тиші, насолоджуючись смаком справжньої їжі, хазяїн продовжував наводити порядки, зосереджено витираючи пил із полиць. Закінчивши, я подякував йому і вийшов на вулицю.

Мирна Пристань при світлі дня виглядала похмуро-величною. Будинки були переважно дерев'яними, з масивними низькими дахами, вкритими мохом. Де-не-де виднілися кам'яні фундаменти старих будівель, що залишилися від минулих епох. Стежки між хатами були викладені сірим річковим каменем, який зараз блищав від ранкової роси.

Прогулюючись, я наштовхнувся на велику дошку оголошень біля центральної площі. Це була масивна конструкція під невеликим навісом, завішана пожовклими папірцями. Більшість із них були нецікавими: прохання знайти загублену козу, оголошення про продаж старих сіток або попередження про низький рівень води в річці. Проте в самому кутку я помітив листівку, що відрізнялася від інших. На ній була грубо намальована карта континенту з позначками великих міст і назвами основних трактів.

Я озирнувся — площа була порожньою. Швидким рухом я зірвав карту і сховав її під куртку. Ця інформація була дорожчою за будь-яке золото.

Я рушив далі, поки не побачив відчинені двері невеликої хатини. Над входом висіла дерев'яна вивіска у формі мішечка. Всередині панував справжній хаос: кружки, колеса для повозок, мотузки, старий одяг — тут було все, що тільки можна уявити. За прилавком, завалений якимись деталями, порався старий низький чоловік. Він так захопився, що не помітив мого приходу.

Я навмисне кашлянув. Старий аж підскочив, ледь не впустивши залізну скобу.

— Ну ти, хлопче, мене і налякав! — він швидко оговтався і примружився. — Не бачив тебе тут раніше. Новенький? Бажаєш щось прикупити?

— Шукаю сумку, — відповів я. — Щось міцне, щоб носити речі.

Він почав порпатися в завалах і нарешті витягнув невеликий наплічник. На вигляд він здавався таким, що ось-ось розсиплеться, але крамар труснув його в повітрі.

— П’ять мідяків, — заявив він. — Виглядає старим, але прослужить ще пару років точно, даю слово Морна!

Я віддав монети. Після сніданку та покупки наплічника у мене залишилося всього 4 мідяки. Я вже збирався виходити, як Морн покликав мене:

— Ей, хлопче! Бачу, ти теж не прихильник тих богів, раз вештаєшся селищем, поки всі лоби б'ють. Не хочеш підзаробити? Робота на пару годин, а мені лавку без нагляду залишати не хочеться — замовлення треба виконати.

— Що потрібно? — я зупинився.

— Робота не пильна, — Морн схилився до мене. — Треба збігати до озера на захід від поселення, кілометри два звідси. Знайди там 10 пучків Синьої Сльози. Це така лікувальна рослина, росте прямо біля води. Місцеві лікарі просили принести сьогодні в госпіталь. Як назбираєш — неси зразу їм, скажеш, що від Морна. Потім прийдеш до мене — про нагороду домовимось, і обідом не обділю. Не підведеш?

[НОВЕ ЗАВДАННЯ: ЗБІР ЛІКУВАЛЬНИХ ТРАВ]

• Опис: Зберіть 10 пучків «Синьої Сльози» біля західного озера та доставте їх до міського госпіталю.

• Нагорода:

         •+100 ХР

         •Невідома нагорода на розсуд Морна + Обід.

— Зроблю, — кивнув я і вийшов на вулицю, поправляючи новий наплічник.

Західні ворота були майже відкриті, і я, намагаючись не привертати уваги нечисленної варти, попрямував у бік лісу, що вів до озера. Попереду був вільний день, і, можливо, це був шанс не тільки заробити, а й випробувати свої сили подалі від чужих очей.

Вийшовши за західні ворота, я відчув, як тиша селища змінилася шелестом листу та далеким переспівом води. Дорога до озера вилася вузькою змійкою крізь густі зарості папороті. Навколо не було жодної душі — День Золотого Мовчання надійно тримав людей у домівках або біля святилищ. Дорога давала мені час. Я не хотів просто йти — я хотів зрозуміти, на що здатна ця сила всередині. Зупинившись на невеликій галявині, я витягнув руки вперед. Я не дивився на цифри інтерфейсу, я закрив очі, зосереджуючись на внутрішньому потоці. Мана відчувалася як тепла рідина, що пульсувала в ритмі мого власного серця.

Я спробував розділити її. В одній руці я формував м’який, холодний блиск «Світлячка», а в іншій — роздразнене, хаотичне тепло «Вогника». Це було боляче. Наче мою свідомість розривали навпіл два різні настрої. В голові виникло відчуття розпеченої струни, що ось-ось лусне. Коли світло спалахувало, жар зникав, і навпаки.