Порятунок ?

— Сідай за стіл, — пробасив він, вказуючи на масивну лаву, застелену потертою шкурою якогось звіра. — Зачекай тут, я зараз принесу мазі, бинти та дещо від болю. Треба обробити твої рани, поки не почалося запалення.

Рибалка зник за завісою, що вела до іншої кімнати, залишивши мене наодинці з тишею хатини. Я привалився спиною до стіни, нарешті дозволивши м’язам розслабитися. Хатина була простою і затишною. У повітрі стояв стійкий аромат сушених трав, риби та диму від вогнища. Скрізь панував порядок, притаманний людям, які звикли цінувати кожну річ. На полицях стояв нехитрий посуд, у кутку висіли чисті сітки. Було помітно, що тут живе подружня пара — дві чашки на столі, жіноча хустка на спинці крісла — але в домі було дивно тихо. Жодної іграшки, жодного дитячого сміху чи зайвого гармидеру. Схоже, вони жили тут лише удвох.

Олас повернувся з невеликою дерев’яною скринькою та кухлем, від якого йшла пара.

— Пий, — він поставив кухоль переді мною. — Це настій на гірських травах, трохи втихомирить біль і допоможе відновити сили.

Я зробив ковток. Напій був гіркуватим, але приємне тепло миттєво розійшлося по тілу. Рибалка тим часом почав діставати чисте полотно та склянки з чимось густим і темним.

— Давай руку, — скомандував він.

Коли він почав промивати мої обдерті лікті, я мимоволі зціпив зуби. Антисептик цього світу діяв жорстко — шкіру обпалило вогнем.

— Терпи, — хмикнув Олас, вправно накладаючи пов'язку. — Краще зараз перетерпіти печіння, ніж потім гнисти живцем. А в боці у тебе що? Синяк на пів тулуба. Камінь?

— Камінь, — видихнув я, дивлячись, як він наносить мазь на темну пляму гематоми. — Течія там не для прогулянок.

— Це точно. Як ти взагалі примудрився вижити біля того скрайга? Вони зазвичай не дають і кроку зробити до води.

Я на мить завагався, відчуваючи, як мозок, попри втому, намагається прорахувати кожне слово.

— Я... я просто створив ілюзію. Світлячка, — слова вилетіли раніше, ніж я встиг їх зважити. — Він відволік його на кілька секунд.

Руки Оласа на мить завмерли. Це була ледь помітна затримка, всього на частку секунди, але в тиші хатини вона здалася мені гуркотом грому. Його пальці, що щойно впевнено тримали бинт, злегка стиснулися. Він не підняв очей, продовжуючи бинтувати моє плече, але я відчув, як змінилася атмосфера в кімнаті. Повітря наче стало густішим. 

— Магія, значить, — спокійно, майже байдуже промовив він. Його голос залишався рівним, але в ньому зникла та груба теплота, яка була раніше. — Це добре. В Етерісі без пари трюків у рукаві довго не протягнеш.

Він навіть не здригнувся. Не розпитував, де я цього навчився і який у мене рівень маніпуляції маною. Він просто прийняв це як факт, наче я сказав, що вмію розпалювати вогнище. Але мій Інтелект: 10 посилав тривожні сигнали. Чому він не здивувався? Чому його очі на мить блиснули не цікавістю, а чимось холодним і розрахунковим? 

Я був надто виснажений, щоб розгадувати цю загадку зараз. ОЗ: 25 / 40 — моє тіло благало про відпочинок. 

— Тобі треба відлежатися, — Олас вказав на ліжко в кутку. — Засинай, завтра буде новий день.

Я ледь доплентався до постелі й упав на неї, навіть не знімаючи мокрої сорочки. Очі заплющилися самі собою, але мозок відмовлявся вимикатися.

Я лежав у темряві, слухаючи, як Олас порається біля столу. Скрип дерева, дзвін посуду, тихе бурмотіння... Я намагався заснути, але перед очима все ще стояв той скелет у печері з порізаними зап’ястками. Він теж був «Нулем». Він теж знав щось, чого не знав я. 

І ця дивна реакція рибалки на мої здібності , що це було страх ,можливо маги в цьому світі щось неприродне або небезпечне .

Ця думка змусила мене здригнутися. Я спробував поворушити рукою, щоб перевірити, чи на місці кинджал, але сон нарешті почав брати своє, огортаючи свідомість важким, сірим туманом. 

Останнє, що я почув перед тим, як остаточно провалитися в забуття, був тихий звук засува на вхідних дверях.

Прокинувся від різкого променя сонця, що бив прямо в очі через щілину в очеретяній стрісі. Перше, що відчув — дивну легкість. Біль у боці, який ще ввечері здавався нестерпним, зник.

Оглянув лікті та плече. Пов'язки все ще були на місці, але під ними не пульсувало гаряче запалення. Олас справді знався на ліках. Глянув на напівпрозорий інтерфейс, який виник за першим покликом думки:

[ОЗ: 40 / 40]

[МАНА: 50 / 50]

Я був повен сил, мана відновилася до краплі. Але разом із фізичним полегшенням прийшло тривожне відчуття в потилиці.

Двері скрипнули, і до хатини зайшов Олас. Він виглядав... інакше. Руки злегка тремтіли, коли він ставив на стіл порожній кошик, а очі бігали по кімнаті, уникаючи мого погляду. Він був наче стиснута пружина, хоча на обличчі намагався тримати ту саму доброзичливу гримасу рибалки.

— О, прокинувся, річковий привид! — він надто голосно засміявся. — Як спалося? Бачу, мазі подіяли. Ти виглядаєш набагато краще, ніж коли я тебе витягнув.

— Набагато краще, — відповів я, повільно підводячись із ліжка. Рука мимоволі торкнулася іржавого кинджала на поясі. — Дякую за допомогу. Думаю, мені пора в дорогу. 

— Куди ж так поспішати? — Олас зробив крок, перегороджуючи шлях до виходу. — Дружина ось-ось має прийти з ринку, принесе свіжого хліба, поїси нормально. Розкажи краще... про магію свою. Де такий молодий хлопець навчився ілюзій? Це ж рідкісний дар, мабуть? 

Він закидав мене питаннями, явно намагаючись затягнути час. Його нервозність ставала майже відчутною фізично. І тоді я почув це.

Далекий, ритмічний тупіт. Кілька коней. Вони наближалися швидко, і це явно були не селянські кобилки.

Я зробив різкий крок до дверей, але Олас, попри свою старість, виявився швидшим. Він заступив дорогу, впершись руками в одвірки. Його обличчя зблідло, а по лобі скотився піт.

— Оласе, відійди, — мій голос став холодним.

— Не можу, хлопче... не можу, — прохрипів він, і я побачив, як він буквально труситься від страху. — Такі, як ти... ви не повинні вільно вештатися цим світом. Це небезпечно. Магія — це прокляття, так кажуть в Інквізиції.