Темний Ліс

Сонце стояло в зеніті, пробиваючись крізь густі крони дерев яскравими стовпами світла. Полудень дарував хоча б одну перевагу — мені не потрібно було витрачати залишки мани на освітлення шлях. Кожен кущ, кожен покручений корінь було видно чітко, що трохи втихомирювало параною, яка оселилася в голові після зустрічі з вовком. Я йшов навмання, намагаючись триматися подалі від густих хащів. Спрага ставала нестерпною: язик прилипав до піднебіння, а горло дряпало від сухості. Порожня фляга на поясі лише дратувала своєю вагою. Раптом до вух долетів приємний звук — тихе дзюрчання води. Я прискорив крок, забувши про обережність, і вже за кілька хвилин вийшов до вузької річки зі сріблястим відблиском. Але радість миттєво змінилася липким страхом. 

На березі, якраз там, де течія була найспокійнішою, стояло воно. Істота нагадувала людину, яку витягнули на дибі: занадто довгі кінцівки, бліда шкіра, що щільно обтягувала гострі кістки, і повна відсутність волосся. Вона схилилася над водою, тримаючи в руках щось схоже на кістяний гарпун. Я затамував подих і сфокусував погляд, очікуючи підказки від Системи. Перед очима з’явилося вікно, але воно було майже порожнім: 

[ОБ'ЄКТ: НЕВІДОМА ІСТОТА]

• Рівень: ???

• Тип: ???

• Статус: Спостереження.

[УВАГА]: Вашого рівня Інтелекту або знань (Бестіарій) недостатньо для ідентифікації даної цілі. 

Мій мозок почав гарячково прораховувати варіанти. Повернутися і шукати інше місце? Я не дійду — спрага вб’є мене швидше за хижака. Битися? З іржавим кинджалом і нульовим рівнем це самогубство. Залишався тільки один шлях: обман. Я прорахував дистанцію. П’ять метрів — це максимальна відстань для контролю моєї магії. Це означало, що мені доведеться підібратися майже впритул до цієї тварюки. Ризик був шалений, але спрага виявилася сильнішим мотивом, ніж страх. Повільно, по-пластунськи, я поповз крізь високу папороть. Кожен сантиметр давався з боєм. Коли до берега залишилося всього кілька кроків, я завмер. У мене було лише сім одиниць мани. Один шанс.

Я заплющив очі, намацуючи в глибині свідомості ту саму іскру, що врятувала мене в печері. Цього разу не було того шаленого опору чи натуги. Поняття «Світлячок» не потребувало слів. Воно народилося в думках як чистий імпульс волі, налилося важкістю і слухняно потекло крізь пальці, наче я займався цим усе життя. Блакитна цятка спалахнула в повітрі — безшумно, миттєво. Я подумки штовхнув її ліворуч, у густі хащі чагарнику. Світлячок рвонув убік, хаотично кружляючи. Тварюка зреагувала миттєво. Її голова смикнулася на звук шелесту, куди влетіла ілюзія. Видавши звук, схожий на скрегіт іржавої пилки, вона кинулася в бік світла.Я рвонув до води. Пальці гарячково відкрутили кришку фляги, я занурив її в сріблясту рідину. Булькання здавалося занадто гучним. Ще секунда... ще одна... Гучний, лютий рик розітнув повітря зовсім поруч.Я обернувся. Монстр уже стояв на березі, зрозумівши, що його обдурили. Білі очі без зіниць дивилися прямо на мене, а довгі лапи напружилися для стрибка. Я спробував відскочити назад, але мокрий камінь під ногами підступно поїхав.Рівновага зникла. Замість твердої землі я відчув крижаний, важкий дотик води. Удар об поверхню вибив залишки повітря з легень. Я встиг лише мертвою хваткою вчепитися у флягу, перш ніж швидка течія підхопила моє тіло.

Срібляста ріка виявилася нещадною. Мене закрутило, потягнуло вниз, наче в лещата. Я бачив, як на березі швидко віддаляється постать монстра, що метався біля води, не наважуючись стрибнути за мною.Потім був удар об підводний камінь. Біль спалахнув у боці, витискаючи останні сили.

[Отримано шкоди:5]

[ОЗ: 25 / 40] 

Сонце над головою почало миготіти, закриваючись кронами дерев, що проносилися повз із шаленою швидкістю. Річка несла мене кудись углиб лісу, і я міг лише сподіватися, що вона не закінчується водоспадом. Свідомість почала повільно згасати під монотонний, переможний гуркіт води у вухах.

Холод річкової води змінився на відчуття мокрого піску та дрібної гальки під щокою. Сонце вже почало хилитися до горизонту, пробиваючись крізь дерева, які тут стояли значно рідше, ніж у тій гущавині, де сталася зустріч із вовком. 

Розплющив очі й відчув, як усе тіло ниє від ударів об каміння. Проте пальці все ще мертвою хваткою стискали шкіряну флягу. Повільно підвівся, кожним рухом перевіряючи, чи цілі кістки. Попри біль, Система мовчала про нові критичні пошкодження, а шкала здоров’я застигла на позначці 25 одиниць. 

Нарешті відкрутив кришку. Срібляста вода, яку вдалося вирвати у монстра ціною падіння в річку, виявилася неймовірно солодкою і прохолодною. Спрага, що до цього випалювала легені, нарешті відступила.

[СТАТУС: Спрагу втамовано]

[МАНА: 4/ 50 (Відновлення 2од/хв)] 

Поки мана повільно поверталася до норми, погляд ковзав по околицях. Це був уже інший ліс — світліший, з широкими галявинами. Але розслаблятися було зарано. Раптом десь за півсотні метрів, у густих кущах ліщини, почулося виразне шурхотіння.

Рука інстинктивно лягла на руків’я іржавого кинджала. Тіло напружилося, готове до нового бігу або смертельного стрибка хижака. Але замість жовтих очей чи чорної шерсті з-за кущів з’явилася постать у широкому солом’яному брилі та грубій полотняній куртці. 

Це був чоловік. Звичайнісінька людина. Він ніс на плечі довге вудлище, а за спиною в нього погойдувався плетений кошик, з якого долинав запах сирої риби. Чоловік зупинився, помітивши мене, і прискіпливо оглянув мій обірваний та мокрий одяг.

— Ну і вигляд у тебе, хлопче, — пробасив він, неспішно підходячи ближче. Його голос був спокійним, але в погляді відчувалася настороженість, притаманна всім жителям цього світу. — Ти що, через Срібний поріг вирішив навпростець пропливти? Чи від скрайгів так тікав, що береги попутав?

Я мовчав, пригадуючи застереження з листа самогубця: «Ніколи не показуй свій статус іншим. У цьому світі нулі — це не люди». Потрібно було відповідати обережно.