Повний нуль

Щока торкнулася чогось мокрого й холодного. У роті застиг присмак землі та заліза.

Розплющив очі — перед поглядом лише розмилася зелена пляма. Спроба поворухнутися відгукнулася тупим болем у всьому тілі, наче після падіння з висоти. Навколо мовчки стояли дерева-велетні з покрученою корою, що нагадувала застиглу лаву. Це місце не було схоже на жоден знайомий ліс.

— Де я?.. — хрипкий голос ледь прорізав тишу.

Відповіді не було. Мозок гарячково шукав бодай якесь ім’я чи спогад, але натрапляв лише на глуху стіну. Амнезія. Повна й абсолютна. Страх липкою хвилею підкотив до горла.Тріск гілки за спиною змусив здригнутися.Різко розвернувся, ледь втримавши рівновагу на тремтячих ногах. За десять метрів, у високій папороті, щось ворухнулося. Велика кудлата тінь.

— Гей… — голос зірвався. — Назад!

Тінь не зупинилася. На світло виступила потвора, обтягнута жорсткою чорною шерстю. Вовк, але надто масивний, із неприродно жовтими очима, що світилися внутрішнім вогнем. З пащі на мох капала густа слина.

Звір не гарчав і не чекав. Він просто стрибнув.

Удар збив із ніг. Спина врізалася в стовбур дерева, вибивши все повітря з легень. Світ спалахнув червоним, коли гострі ікла зімкнулися на горлі. Хрускіт хряща, тепла кров, що заливає сорочку, і нестерпний вогонь у шиї.

Хотілося кричати, але з рота вирвалося лише хрипке булькання. Останнє, що вдалося зафіксувати — байдужий погляд жовтоокого хижака.

Темрява накрила миттєво.

ВДИХ.

Ривок угору, жадібне хапання повітря ротом. Легені горіли, серце калатало в самому горлі. Руки гарячково обмацали шию.

Ціла. Шкіра гладка, жодного сліду крові.

Навколо — те саме дерево, той самий запах прілого листя. Місце, де щойно сталася смерть, виглядало неторканим.

— Що за чортівня…

Просто в повітрі, перед очима, з’явився напівпрозорий блакитний екран. Текст плавно рухався слідом за поглядом.

[СИСТЕМНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ]

[Ви загинули.]

[Ініціалізація відродження… ЗАВЕРШЕНО.]

Безглуздя.  Це мало бути маренням, галюцинацією розбитої голови. Але літери, холодні та беземоційні, здавалися реальнішими за запах землі та дерева навколо. Напис блимнув і став тривожно-червоним.

[УВАГА! КРИТИЧНА ПОМИЛКА]

[Збій синхронізації. Ваші дані пошкоджено.]

[Поточний рівень: 0]

[ДОСТУПНІ ТОЧКИ ВІДРОДЖЕННЯ: 0]

Кожне слово в’їдалося в свідомість холодним фактом.

[ПОПЕРЕДЖЕННЯ: Ліміт життів вичерпано. Наступна смерть призведе до остаточного видалення сутності.]

Екран розчинився, залишивши в тиші лісу. Тіло все ще тремтіло від фантомного болю, а в голові пульсувала лише одна думка: той звір десь поруч. І другого шансу більше не буде.

Шок відступив, залишивши по собі тваринний, первісний страх. Кожна клітина тіла, яка щойно була відновлена Системою, тепер кричала про небезпеку. Вижити. Це була єдина думка, що пульсувала в скронях разом із кров'ю.

Тиша лісу раптом стала занадто гучною. Шелест листя здався кроками, а тіні від гілок — кігтями.

І тоді це сталося знову.

Низьке, вібруюче гарчання розітнуло повітря десь зовсім близько. Праворуч, за густими кущами глоду, знову спалахнули дві жовті цятки. Звір не пішов. Він чекав на респавн. Він знав, що здобич повернеться.

Адреналін вдарив у скроні наче удар обухом. Ноги самі рвонули вперед ще до того, як мозок віддав наказ.

Гілки шмагали по обличчю, роздираючи шкіру. Легені почали пекти вже через кілька секунд, але зупинятися означало кінець. Позаду чувся важкий, ритмічний тупіт лап. Звір не поспішав. Він грався, насолоджуючись панікою жертви.

Кожен крок давався з боєм. Слизьке коріння намагалося підставити підніжку, а стовбури дерев заступали шлях. Попереду, серед нагромадження сірих валунів, чорніла вузька щілина — щось середнє між розломом у скелі та старою норою.

Це був шанс. Єдиний.

У стрибку вдалося кинутися на землю і буквально заповзти всередину, здираючи лікті до м’яса об гостре каміння. Отвір був настільки вузьким, що грудна клітка ледь проходила. Повітря всередині було затхлим, пахло цвіллю та старою смертю, але це був захист.

Секунду по тому світло в лазі зникло.

Величезна морда вдарилася об камінь зовсім поруч. У ніздрі вдарив сморід гнилого м'яса та звірячої люті. Жовте око з’явилося в щілині, розглядаючи людину в пастці. Почулося роздратоване сопіння — вовк намагався пропхнути голову, але скеля тримала міцно.

Кігті зашкрябали по каменю, викрешуючи іскри. Звук був таким огидним, що захотілося затиснути вуха, але в тісному просторі не було як поворухнутися.

Прямо перед очима знову випливло блакитне вікно:

[Рівень загрози: Смертельний]

[Ваш пульс: 160 уд/хв. Рекомендація: Заспокойтеся, щоб уникнути раптової сердечної смерті.]

Порада Системи виглядала як знущання. Заспокоїтися, коли за десять сантиметрів від обличчя клацають щелепи, здатні перекусити хребет?

Звір ще раз люто гаркнув, обдавши гарячим подихом, і на мить затих. Але важке дихання нікуди не зникло. Він не пішов. Він ліг біля входу, збираючись викурити свою здобич змором.

Тепер це була битва нервів. Битва нуля проти світу, який прагнув цей нуль стерти.

Сморід звіра поступово розчинявся в сирості підземелля. Залишатися біля входу було неможливо — кожен шкребіт пазурів по каменю відгукувався в хребті. Довелося повзти далі, углиб вузької щілини, де темрява ставала густою, як смола.

Прохід звужувався. Каміння обдирало лікті й плечі, сорочка перетворилася на лахміття. Холодний піт змішувався з пилом, забиваючи очі. Паніка знову намагалася вчепитися в горло — а що, як цей тунель просто закінчиться глухим кутом? Що, як застрягну тут назавжди, затиснутий тоннами скельної породи?

Раптом опора під руками зникла.

Полетів униз, боляче вдарившись стегном об виступ, і врешті вивалився на тверду поверхню. Кілька секунд пішло на те, щоб просто віддихатися, вдихаючи вже не затхле, а дивно свіже повітря.