Глава 6

Рейвен сидів біля багаття, зовні намагаючись залишатись спокійним, але всередині кожен м’яз уже був напружений до межі.
Активні навушники тихо підсилювали голоси.
Вони думали, що говорять достатньо тихо.
Але він чув майже кожне слово.
— Що будемо з ним робити?..
— Якщо це реально залізний демон…
— Церква відвалить за нього цілий статок.
Рейвен навіть не поворухнувся.
Лише повільно поклав руку ближче до автомата.
Їхній ватажок задумливо потер бороду.
— Спіймаємо його й продамо церковникам. Якщо це справжній демон із легенд — ми до кінця життя будемо жерти на золоті.
Один із лучників нервово глянув на Рейвена.
— Ти ідіот? В легендах же сказано, що їх ніхто не міг взяти живими.
— І що?
— Що коли вони розуміють, що програли… вони вибухають.
Кілька чоловіків одразу стихли.
— Що?
— Старі історії. “Залізні демони” забирали із собою всіх навколо. Цілі загони зникали. Вогонь і грім на десятки сажнів.
Рейвен зрозумів, про що він говорить.
Гранати.
Можливо навіть вибухівка.
Але звідки вони знають про це.
Ватажок кілька секунд мовчав.
Потім сплюнув у вогонь.
— Тоді вб’ємо його. За голову теж нормально платять.
Інші повільно закивали.
— Давайте я його відволіку. — Ви обійдете. — По моїй команді — бийте одразу.
Усі погодились.
Рейвен сидів нерухомо.
Серце билося повільно й важко.
Він не хотів цього.
Не хотів знову стріляти.
Але очі вже автоматично рахували:
дистанцію,
позиції,
хто з луком,
хто ближче.
Стара звичка.
Ватажок піднявся й із фальшивою усмішкою підійшов ближче.
— А ти можеш ще про свій світ розказати? Мені всю жизнь цікаво було почути історію від самого… легендарного залізного демона.
Рейвен перебив його раніше, ніж той підійшов достатньо близько.
Його рука вже лежала на спуску автомата.
— Я не якийсь залізний демон.
Голос був холодний і втомлений.
— Я така сама людина, як і ви. — І я чув увесь ваш план.
Усмішка ватажка одразу зникла.
— Що?..
— Як ви хочете мене обійти. — Як хочете мене вбити.
Тиша біля багаття стала мертвою.
Потім ватажок різко вихопив меч і направив його на Рейвена.
— СТОП. Він усе знає.
Інші теж схопились за зброю.
— Я не повірю жодному демону, — процідив ватажок. — Хоч залізному, хоч звичайному. Ви всі професійні брехуни.
Він повільно виставив меч уперед.
— І повір… ми без бою не дамося. — Не дамо тобі ще когось убити.
Рейвен повільно піднявся.
— Не треба грати в героїв. — Я теж хочу жити, як і ви. — Давайте просто розійдемось.
Але він уже бачив по їхніх очах: вони не відступлять.
Страх зайшов надто далеко.
— Я не можу просто відпустити чудовисько, — сказав ватажок. — Усі ваші слова про мир — брехня. Ти тільки чекаєш моменту, щоб застосувати своє колдовство.
Кілька чоловіків нервово натягнули луки.
— А потім ви всіх убиваєте й жерете людей. Так у легендах сказано.
Рейвен ледь не засміявся від абсурдності ситуації.
— Я нікого не хочу жерти. — І нікого не хочу вбивати. — Я потрапив сюди випадково.
— Замовкни, демоне!
Ватажок кинувся вперед із мечем.
Все сталося за секунду.
Рейвен натиснув спуск.
Коротка черга розірвала тишу.
Гримнуло так голосно, що птахи зірвались із дерев.
Ватажка буквально відкинуло назад.
Одночасно інші кинулись у різні боки.
Один лучник вистрілив майже навмання.
Стріла вдарила в бронежилет Рейвена й безсило впала вниз.
Друга просвистіла десь біля голови.
Рейвен уже не думав.
Тренування й інстинкти взяли контроль.
Ще одна коротка черга.
Потім ще.
Крики обірвались майже одразу.
І знову настала тиша.
Біля багаття лежали тіла.
Хтось упав обличчям у землю. Хтось так і залишився сидіти біля колоди з розкритими очима.
Запах пороху змішався із запахом смаженої риби й крові.
Рейвен стояв нерухомо.
Автомат повільно опустився вниз.
Він важко дихав, дивлячись на мертвих людей.
І найгірше було те…
що частина його навіть не відчула нічого.
Він зробив це занадто швидко. Занадто автоматично.
Наче знову був на черговій операції.
Тільки тепер це був не його світ.

Рейвен ще кілька секунд стояв посеред табору, важко дихаючи. У вухах усе ще лунав дзвін після пострілів, а запах пороху міцно змішався із запахом крові й диму від багаття.
Він машинально перевірив магазин.
Половина.
Половина останнього магазина.
— Чудово…
Рейвен повільно провів рукою по обличчю.
Що далі — він не знав.
Але одне було ясно: якщо він натрапив на людей, то рухався правильно.
Десь тут є поселення. Дороги. Цивілізація.
А значить — відповіді.
Він присів біля одного з тіл і почав обшук.
Їжа. Фляги. Ніж. Кресало. Мотузка.
Нічого особливого.
Але в голові не давала спокою інша думка.
Звідки вони знали про “вибух демона”?
Про гранати.
Про те, що солдати із Землі можуть забрати всіх із собою.
Легенди не виникають із повітря.
Значить… таке вже було.
І, можливо, не раз.
Рейвен глянув на свій автомат.
Потім на мертві тіла.
— Другим точно не можна розказувати цю історію…
Він уже бачив, чим це закінчується.
Для них він не людина.
Монстр із казок.
На секунду в голові з’явилась думка замаскуватись під місцевого.
Але він одразу її відкинув.
Бронежилет уже раз урятував його від стріли. Без нього він довго не протягне.
Та й одяг…
Він надто відрізнявся. Сховати це нормально не вийде.
— Не буду ризикувати…
Рейвен зняв із одного з тіл хороший лук і повний сагайдак стріл.
Місцева зброя була значно кращою за його криву саморобку.
Потім забрав:
трохи сушеної риби,
фляги з водою,
невеликий казанок,
і темний плащ із капюшоном.
Хоч якесь маскування.
Коли він обшукував ватажка, то намацав важкий шкіряний мішечок.
Всередині дзенькнули монети.
Рейвен висипав їх у долоню.
Золоті. Срібні. Мідні.
На деяких були дивні символи й профілі людей у коронах.
— Схоже… місцева валюта.
Він кілька секунд дивився на монети, а потім засунув їх у підсумок.
— Може, вийде якось домовитись…
Хоча сам у це слабо вірив.
Зібравшись, Рейвен востаннє глянув на табір.
Потім мовчки пішов далі вздовж струмка.
Ліс поступово почав рідшати.
Дерева ставали нижчими, а повітря — вологішим.
І вже через кілька годин Рейвен вийшов на високий берег…
та завмер.
Перед ним розкинулось величезне озеро.
Настільки велике, що протилежний берег губився в легкому серпанку.
Сонце вже починало хилитись до вечора, і вода світилась темно-золотим відтінком.
А десь далеко, на іншому боці, виднівся порт.
І невелике місто.
Рейвен повільно присів біля дерева, вдивляючись у далечінь.
Навіть звідси він бачив:
причали,
вітрильники,
дим із труб,
рух людей.
Цивілізація.
Справжня.
Озеро тягнулось далі вниз, між скелями й лісами.
І судячи з ширини потоку, десь там воно переходило в щось більше.
Річку. А може й море.
Але через дерева нормально роздивитись не виходило.
Рейвен повільно вдихнув повітря.
— Треба добратись до міста…
Це було небезпечно.
Можливо, смертельно небезпечно.
Але залишатись у лісі ще довше — означало просто чекати смерті.