Глава 5

Рейвен прокинувся різко.
Не через звук. Не через небезпеку.
Просто тіло більше не могло лежати на холодній землі.
Він важко підвівся, відчуваючи, як ломить спину, плечі й шию. М’язи ніби залили свинцем. Після безсонної ночі, постійної напруги й учорашнього падіння організм буквально кричав про відпочинок.
Але роки служби навчили його одній простій речі: можна бути втомленим. Можна бути голодним. Можна бути наляканим.
Але ти все одно йдеш далі.
Рейвен мовчки підняв автомат і рушив уздовж струмка. Ранковий туман стелився між деревами, а холодне повітря трохи приводило голову до ладу.
І саме тоді його мозок знову повернувся до головної проблеми.
Патрони.
Він машинально торкнувся останнього магазина.
— Коли вони закінчаться… що далі?
Питання було паршиве.
Автомат без боєприпасів перетвориться на шматок металу.
Ніж — добре. Але проти того, що він бачив уночі…
Цього мало.
Рейвен зупинився біля молодого дерева й кілька хвилин мовчки дивився на гілки.
Потім почав працювати.
Ніж. Міцна пряма гілка. Шматок мотузки зі спорядження.
За годину в нього в руках уже був примітивний лук. Кривий, грубий і явно далекий від ідеалу, але краще ніж нічого.
Стріли він зробив із тонких гілок, заточивши кінці ножем.
Поки працював, доїв останній плід, який ще залишався з учора.
Шлунок це навіть не відчув.
Через деякий час Рейвен відійшов трохи далі й вирішив спробувати стріляти.
Перші постріли були жалюгідні.
Стріли летіли криво, падали майже під ноги або взагалі губились у кущах.
— Та чудово… просто чудово…
Він важко видихнув і спробував знову.
І знову.
Поступово руки почали ловити рух.
Після двадцятої стріли щось уже почало виходити. Не добре. Але хоча б стріла летіла вперед, а не кудись у бік.
Рейвен опустив саморобний лук.
— Хоч якась альтернатива…
І продовжив шлях.
Минуло ще, мабуть, кілька годин, коли він раптом помітив щось дивне.
Трава.
Прим’ята.
Не тваринами.
Людьми.
Сліди були свіжими.
Рейвен одразу присів і почав уважно оглядати землю.
Кілька людей. Важке взуття. Ішли в одному напрямку.
Він повільно рушив слідом, намагаючись не шуміти.
І чим далі йшов — тим сильніше відчував запах диму.
А потім почув голоси.
Рейвен обережно розсунув гілки.
Попереду була невелика галявина.
Табір.
Біля багаття сиділо кілька чоловіків.
Грубий одяг. Шкіряні куртки. Мечі. Луки.
Один чистив рибу. Інший щось розливав у дерев’яні кружки.
Ніякої сучасної зброї.
Ніякої техніки.
Виглядало це… наче сцена з історичного фільму.
Рейвен мовчки спостерігав із кущів, оцінюючи їх.
Шестеро.
Озброєні. Але не військові.
Скоріше мисливці або найманці.
Вони сміялись, щось обговорювали й явно не чекали небезпеки.
І саме в цей момент його нога наступила на суху гілку.
ХРУСТ.
У таборі одразу запала тиша.
Усі голови різко повернулись у його бік.
Один із чоловіків уже схопився за лук.
Інший потягнув меч із піхов.
Рейвен завмер.
Серце прискорилось.
Палець майже автоматично ліг на спуск автомата.
Але він змусив себе зупинитись.
Вони ще не атакували.
Один із чоловіків щось крикнув незнайомою мовою.
Рейвен нічого не зрозумів.
Але тон був достатньо очевидний.
Попередження.
Він повільно видихнув.
І почав дуже обережно виходити з-за дерев, тримаючи руки подалі від зброї, показуючи, що не збирається нападати.

Рейвен повільно вийшов із кущів, тримаючи руки трохи піднятими. Усі погляди одразу впились у нього. Чоловіки біля багаття вже стояли на ногах. Один натягнув тятиву лука, інший тримав руку на руків’ї меча.
Напруга висіла в повітрі така, що, здавалось, її можна було різати ножем.
Рейвен повільно поклав саморобний лук на землю й відштовхнув його ногою вперед, показуючи, що не збирається битися.
Він дуже сподівався, що автомат для них виглядає просто як незрозумілий шматок металу, а не зброя.
Бо пояснювати інакше буде важко.
Чоловіки почали щось швидко обговорювати між собою незнайомою мовою. Один ткнув пальцем у бронежилет Рейвена. Інший щось сказав про його автомат.
Рейвен спробував привернути увагу.
— Хей… послухайте…
Нуль реакції.
Вони продовжували говорити між собою, явно не розуміючи жодного слова.
Тоді Рейвен спробував жестами:
показав на себе,
потім на воду,
потім на їжу.
Чоловіки переглянулись.
Один із них, худий і лисуватий, раптом дістав із сумки маленький шкіряний мішечок. Взяв звідти жменю дивного сріблястого порошку й різко кинув у бік Рейвена.
Той інстинктивно прикрив обличчя рукою й відступив назад.
— Що за хрінь?!
Порошок розсипався в повітрі й ніби розчинився.
Кілька секунд нічого не відбувалось.
А потім чоловік, схожий на їхнього ватажка, нахмурившись, сказав:
— Ти тепер нас розумієш?
Рейвен завмер.
Слова були… зрозумілими.
Не ідеально. Наче мозок трохи запізнювався. Але зрозумілими.
Він кілька разів моргнув.
— Да…
І машинально кивнув головою.
Потім обережно спитав:
— А ви мене розумієте?
Ватажок подивився на нього так, ніби перед ним стояв ідіот.
— Ти звідки виліз такий, що не знаєш, як діє порошок мов?
Інші тихо засміялись.
Рейвен на секунду завис.
“Порошок мов”…
Його мозок уже навіть не намагався дивуватись.
Він швидко зібрався й вирішив зіграти дурня.
— Я сам гадки не маю… Упав зі скали. Пам’ять геть відшибло. Що було до падіння — майже не помню.
Чоловіки переглянулись.
І одразу стало ясно — не повірили.
Ватажок примружився.
— Не прикидайся дурачком.
Він повільно підійшов ближче.
— Ти не схожий ні на мисливця, ні на збирача, ні на найманця. І твоя одежа аж надто дивна для будь-кого, кого я бачив.
Його погляд ковзнув по автомату.
— А це взагалі що за хрінь?
Рейвен мовчав.
— Хватить нам заливати, — холодно сказав ватажок. — Якщо хочеш жити — скажи, хто ти і чого тут робиш.
Рейвен відчув, як усередині все стислось.
Що він мав сказати?
“Я американський спецназівець із іншого світу”?
Звучить як маячня навіть для нього самого.
Але брехати далі було вже безглуздо.
Він видихнув.
— Ту правду, яку я вам розкажу… ви не повірите.
— Це вже не твоє діло, повіримо ми чи ні, — відповів ватажок.
Кілька секунд Рейвен мовчав.
Десь у голові промайнула думка:
державна зрада.
Розголошення операції. Секретний об’єкт. Моноліт.
А потім інша думка:
“Я взагалі не на Землі.”
І гіркий сміх сам ледь не вирвався назовні.
— Як хочете…
Він почав розповідати.
Спочатку чоловіки слухали з кривими посмішками.
Коли він заговорив про:
свій світ,
“металеві птахи”,
зброю грому,
підземний комплекс,
дехто вже відверто ржав.
Один навіть пробурмотів:
— Псих якийсь…
Але все змінилось, коли Рейвен дійшов до моноліту.
До чорної структури.
До світла.
До переходу.
Сміх стих.
Повністю.
Тепер чоловіки дивились один на одного вже зовсім інакше.
Насторожено.
Один із лучників навіть повільно відступив на крок назад від Рейвена.
А ватажок більше не посміхався.
Рейвен це помітив одразу.
А ще…
Завдяки активним навушникам він почув те, що вони намагались обговорювати тихо між собою.
— Не може бути…
— Він сказав “чорний камінь”…
— Думаєш…
— Залізний демон?..
— Але брами ж запечатані…
— Старі легенди не могли бути правдою…
Рейвен сидів мовчки, дивлячись на них.
І вперше за весь цей час зрозумів:
вони бояться його не через автомат.
А через те, ким вони думають, що він є.