Глава 4

Рейвен ішов крізь ліс уже, мабуть, кілька годин. Час тут ніби перестав нормально відчуватись. Сонце стояло високо, але густі чорні крони дерев майже не пропускали світла, через що весь ліс здавався холодним і неприродно темним. Голод давив усе сильніше, а сухість у горлі вже починала реально заважати думати. Він постійно ловив себе на тому, що дивиться не по сторонах у пошуках небезпеки, а вниз — чи нема хоч чогось схожого на воду.
І нарешті почув.
Тихе дзюрчання.
Рейвен завмер і кілька секунд просто слухав, чи не пастка це, чи не якась тварина. Але звук повторився. Він повільно рушив вперед, відсовуючи мокрі гілки, поки між деревами не показався вузький струмок.
Вода була кришталево чистою.
Настільки чистою, що це навіть насторожувало.
Рейвен присів навпочіпки біля берега, вдивляючись у течію. Дно було вкрите темним камінням, а сама вода рухалась швидко й холодно.
Він обережно зачерпнув трохи долонею й понюхав.
Ніякого запаху.
Потім пригубив.
Холодна.
Прісна.
Без металевого присмаку чи солі.
— Похоже… гірська…
Голос прозвучав хрипко.
Він ще кілька секунд дивився на воду, ніби чекаючи, що вона раптом почне диміти чи роз'їдати шкіру. Але спрага вже перемагала обережність.
— Та й хрін з ним…
Рейвен нахилився й почав жадібно пити. Холодна вода буквально обпікала пересохле горло. Він пив довго, поки не відчув, як голова починає працювати трохи ясніше.
Нарешті відірвався від струмка й витер рот рукавом.
— Надіюсь, не підчеплю якусь місцеву заразу…
Він уже хотів іти далі, коли раптом помітив щось на іншому березі.
Кущі.
Усипані темними плодами розміром із яблуко.
Рейвен одразу насторожився. Після всього, що сталося, бездумно жерти невідомі ягоди було б ідіотизмом. Але шлунок скрутило так сильно, що організм уже майже кричав про їжу.
Він перейшов струмок, вода доходила майже до колін, і обережно зірвав один плід.
На дотик той був твердий і прохолодний.
Рейвен дістав ніж і розрізав його навпіл. Усередині м’якоть виявилась світлою, із слабким солодким запахом.
Він примружився.
— Якщо це мене вб’є, то хоч не від голоду.
Спочатку він потер соком внутрішню сторону зап’ястя. Потім почекав.
Хвилина.
Друга.
Нічого.
Шкіра не почервоніла, не пекла.
— Значить або яд інший… або вони їстівні.
Він відрізав маленький шматок і повільно поклав у рот.
Смак нагадував щось між яблуком і грушею, але з дивним холодним післясмаком.
Рейвен завмер, прислухаючись до організму.
Ніякого болю.
Ніяких судом.
Нічого.
Тоді він швидко доїв плід майже повністю. Шлунок відреагував так, ніби йому дали щось святе.
Через кілька хвилин Рейвен уже набивав кишені й підсумки плодами, скільки міг забрати.
І саме тоді його мозок повернувся до тієї жінки.
Він завмер посеред кущів.
— Чорт…
Тепер, коли паніка трохи відійшла, усе виглядало інакше.
Той віз. Ті трави. Її одяг.
Вона зовсім не була схожа на пособника ворога.
І головне…
Якщо подумати тверезо — звідки тут узагалі міг взятись “ворог”?
Ті люди зі смолоскипами, можливо, взагалі не мали ніякого відношення до бою біля моноліту.
Можливо…
Вони навіть не знали наше існування.
Рейвен повільно глянув на воду струмка.
— Треба знайти місцевих…
Це прозвучало важко. Майже через силу.
Але варіантів не залишалось.
Патрони не безкінечні. Їжа скоро закінчиться. Зв’язку нема.
Він подивився на автомат у руках.
Чорний метал виглядав тут настільки чужим, ніби його зброя сама була шматком іншої реальності.
— Боєприпаси взяти ніде…
Рейвен перевів погляд уздовж струмка.
Люди завжди селились біля води.
Це правило не змінюється ні в якому світі.
— Якщо мені пощастить… він кудись приведе.
А потім тихо додав:
— І надіюсь, вони нормально ставляться до чудіков.

До вечора Рейвен уже ледве переставляв ноги. Він ішов уздовж струмка, час від часу зупиняючись, щоб прислухатись до лісу або звірити напрямок. Сонце повільно згасало за верхівками дерев, і холод починав пробиратись під броню. Втома накопичувалась усе сильніше. Після безсонної ночі, бою, падіння й постійної напруги тіло починало відмовлятись працювати нормально.
Він уже кілька разів ловив себе на тому, що просто йде вперед на автоматі, майже не думаючи.
Струмок вивів його до невеликої кам’янистої галявини, оточеної корінням старих дерев. Тут хоча б було видно трохи неба.
Рейвен важко скинув рюкзак на землю й сів біля каменя.
— Треба відпочити…
Голос звучав хрипло й втомлено.
Він ще раз перевірив зброю, поставив автомат поруч і кілька хвилин просто сидів, дивлячись у темряву між деревами.
Ліс уночі змінювався.
Удень він здавався просто чужим.
Тепер же ставав… неправильним.
Десь далеко чулось виття. Іноді тріскали гілки. А інколи між деревами миготіли дивні бліді вогники.
Рейвен намагався не дивитись на них занадто довго.
Він сперся потилицею об камінь і на секунду заплющив очі.
І майже одразу почув.
Рик.
Глухий. Низький. Нелюдський.
Рейвен різко схопив автомат і підвівся ще до того, як мозок остаточно прокинувся.
Серце вдарило в груди.
Перед очима миттєво спалахнули уривки минулої ночі:
крики,
темрява,
щось велике між деревами,
товариш, якого потягло в пітьму,
кров на листі.
Дихання збилось.
Паніка.
Справжня.
Він побачив рух.
Щось швидко майнуло між стовбурами.
Рейвен навіть не цілився.
Автомат загримів у темряву.
Черги різали ліс одну за одною.
Спалахи пострілів виривали з пітьми дерева, кущі й шматки землі.
— СУКА!
Ще рух.
Ще черга.
Він стріляв на будь-який шурхіт. На будь-яку тінь. На кожен тріск гілки.
Гільзи сипались під ноги. Пороховий дим змішався з холодним нічним повітрям.
Рейвен уже майже не контролював себе.
І тільки коли затвор сухо клацнув, він зрозумів, що магазин порожній.
Дихаючи уривками, він тремтячими руками вставив останній магазин.
І лише тоді…
Настала тиша.
Повна.
Настільки тиха, що він почув власне серце.
Рейвен завмер, важко вдихаючи повітря.
Потім повільно ввімкнув ліхтарик під стволом.
Промінь ковзнув по деревах.
Розбиті гілки. Розстріляні кущі. Сліди куль у корі.
І більше нічого.
Ніяких тіл. Ніяких монстрів.
Тільки темрява лісу.
Рейвен стояв так кілька хвилин, водячи ліхтарем між деревами.
А потім до нього повільно дійшло.
Його безладна стрілянина просто налякала те, що було в лісі.
Якщо там взагалі щось було.
Можливо, звичайна тварина. Можливо, лише тіні й перевтома.
Він мовчки опустив автомат.
Тепер у нього залишився останній магазин.
Останній.
Рейвен подивився в темряву й відчув, як усередині починає рости холодне, важке усвідомлення:
він більше не контролює себе так, як раніше.
І це лякало сильніше за будь-яких монстрів.
Тієї ночі він так і не зміг заснути.
Сидів біля каменя, стискаючи автомат, і кожен шурхіт у темряві змушував його здригатись.