Глава 3

Рейвен ще раз перевірив магазин автомата й повільно рушив крізь ліс.
Він вирішив повернутись назад.
Туди, де все почалось.
До місця нічного бою.
Якщо десь і були відповіді — то саме там.
Можливо:
залишки моноліту,
спорядження,
рація,
виживші,
хоч щось.
І головне — їжа й вода.
Ліс зустрів його мертвою тишею.
Лише інколи десь далеко чулось дивне виття.
Рейвен ішов повільно, намагаючись згадати маршрут.
У голові спливали уривки минулої ночі:
постріли,
дерева,
крики,
вогні смолоскипів,
падіння.
Але все змішалось у суцільний хаос.
Він пробував шукати орієнтири:
сліди бою,
зламані гілки,
кров,
гільзи.
Нічого.
Наче ліс сам проковтнув усе, що сталося.
Через пів години блукань Рейвен зупинився біля великого кореня дерева й важко видихнув.
— Чорт…
Він заблукав.
І тепер навіть не був певен, з якого боку прийшов.
Голод починав ставати реальною проблемою.
Шлунок боляче стискався.
Спрага теж повільно накочувалась.
Організм після бою й падіння вимагав ресурсів.
Рейвен присів біля кущів і почав уважніше розглядати рослини.
І тут у голові знову з’явилось те саме відчуття неправильності.
Ліс був…
Дивним.
Деякі дерева нагадували європейські:
сосни,
мох,
папороть.
Але водночас усе виглядало трохи інакше.
Наче хтось намагався відтворити земну природу по пам’яті.
Листя мало неприродний темний відтінок. Кора місцями блищала. Деякі рослини ледь помітно світилися синім у тіні.
— Може Канада… — Або Аляска…
Він сам не вірив у власні слова.
Бо тоді:
рація працювала б,
GPS хоч щось показував би,
рослини були б знайомими.
А тут усе виглядало майже правильно.
І саме це лякало найбільше.
Рейвен глянув у небо крізь крони дерев.
Навіть удень він бачив блідий силует другого місяця.
Не супутника. Саме місяця.
Він різко відвернувся.
Мозок вперто не хотів приймати очевидне.
— Острів… — тихо сказав він сам собі. — Так… можливо острів.
Це звучало хоча б трохи реалістично.
Якщо він на острові — треба знайти висоту.
Побачити:
берег,
дим,
поселення,
річку.
І головне — прісну воду.
Він швидко перевірив спорядження ще раз.
Боєкомплект залишався тим самим. Води — нуль. Їжі — теж.
Довго так він не протягне.
Рейвен почав підніматись угору схилом.
Ліс ставав густішим.
І чим вище він ішов — тим дивнішими ставали звуки навколо.
Наче десь далеко… щось велике рухалось між деревами.
Через деякий час він вийшов на кам’янистий уступ.
І завмер.
Попереду ліс закінчувався.
А за ним…
простягався величезний світ.
Не океан.
Не материк, який він знав.
У далині виднілись:
руїни величезних башт,
гори неприродної форми,
тонкі білі дороги, що тягнулись крізь ліси,
і гігантська темна структура далеко на горизонті.
Наче половина зруйнованого кільця, яке стирчало із землі.
А ще…
Десь дуже далеко в небі повільно летіла істота.
Занадто велика для птаха.
Рейвен мовчки дивився вперед.
І вперше за весь цей час по-справжньому відчув страх.
Бо тепер навіть він уже не міг брехати самому собі.
Це був не острів.
І точно не Земля.

Рейвен стояв на кам’яному уступі, важко дихаючи.
Вітер шумів у кронах чорних дерев унизу.
А перед ним лежав чужий світ.
Не секретна зона. Не острів. Не експериментальний полігон.
І чим довше він дивився на далекі руїни та величезне кільце на горизонті — тим сильніше тріщала остання стіна в його голові.
— Ні… — Ні, ні, ні…
Він нервово провів рукою по обличчю.
Потім різко засміявся.
Коротко. Нервово.
— Це що, бляха, якась паралельна реальність?! — Інший світ?! — Я що, в грьобаній книжці про Гаррі Поттера?!
Його голос луною рознісся між скелями.
Рейвен рвонув рацію з жилета.
— ГОВОРІТЬ, СУКИ!
Він ударив по кнопці передачі.
— “Омега-Шість” викликає штаб! — Хтось мене чує?! — ЩО ЦЕ БУЛО?!
Тільки тріск.
Мертвий шум.
І тоді нерви остаточно здали.
— ГРЬОБАНЕ НАЧАЛЬСТВО!
Він із люттю жбурнув рацію об каміння.
Пластик тріснув.
— Відправили нас за хрін зна чим! — Навіть не пояснили, що ми шукаємо! — А тепер ваш солдатик здихає в якомусь грьобаному іншому вимірі!
Голос зірвався на хрип.
Тиша.
Лише вітер.
Рейвен важко опустився на землю.
Автомат глухо впав поруч.
Вперше за багато років він виглядав не солдатом.
А просто виснаженою людиною.
— Схоже… — Я тут здохну.
Він дивився кудись у порожнечу.
— Казали… — “Станеш героєм.” — “Служиш країні.” — “Робиш великий подвиг.”
Він гірко посміхнувся.
— Ага… — Герой…
Перед очима промайнули:
вербувальні плакати,
прапори,
промови офіцерів,
похорон товаришів.
— Напевно, мене вже записали в мертві. — “Загинув при виконанні.”
Він тихо фиркнув.
— Цікаво… — Комусь взагалі було до мене діло?
Родина.
Дивне слово.
Мати померла давно. Батько зник із життя ще в дитинстві. Решта родичів згадували про нього тільки на свята.
А потім він пішов в армію.
І армія стала всім.
— І який тепер сенс… — Що я тут живу?
Він потер очі долонею.
Голод починав мутити голову.
Десь далеко в лісі почувся дивний крик.
Протяжний. Нелюдський.
Рейвен повільно підняв погляд.
— Ладно…
Він важко видихнув і знову взяв автомат.
— Треба знайти хоч щось, що виглядає їстівним. — Бо так чи інакше я здохну.
Він перевірив зброю вже майже машинально.
Руки працювали самі.
Навіть зараз.
Навіть коли голова була майже порожня.
— І ніхто по мене не прийде.
Цього разу він сказав це спокійно.
Без злості.
Наче нарешті прийняв цю думку.