Глава 2

Гілки хльостали по броні.
Рейвен біг крізь темний ліс, важко дихаючи, постійно озираючись через плече.
Десь позаду між дерев миготіли жовті вогні смолоскипів.
Голоси ставали ближчими.
Невідома мова різала слух, але йому й не треба було розуміти слова. Після всього, що сталося в комплексі, його мозок уже зробив висновок:
підкріплення ворога.
Він різко зупинився біля вузького проходу між корінням.
Автоматично.
Навички працювали навіть тоді, коли голова була в хаосі.
Руки дістали тонкий дріт. Гранату. Фіксація. Натяг.
Розтяжка.
Потім ще одна.
І ще.
Прості. Швидкі. Смертельні.
Рейвен рухався далі, ковзаючи між деревами.
У навушнику стояла мертва тиша. Ні штабу. Ні групи. Нічого.
Лише його власне важке дихання.
Позаду раптом почувся вибух.
Потім крики.
Одна з розтяжок спрацювала.
Він навіть не обернувся.
У голові билося тільки одне:
знайти укриття. оцінити ситуацію. вижити.
Але виснаження починало брати своє.
Адреналін уже не тримав тіло так, як раніше.
Ноги важчали. Зір плив.
І саме тому він не помітив.
Ліс раптово закінчувався.
Крок.
І землі під ногами не стало.
Рейвен встиг тільки побачити темний обрив перед собою.
Інстинктивно спробував перенести вагу назад.
Запізно.
Ґрунт посипався вниз разом із ним.
Падіння.
Удари об каміння. Гілки. Біль.
Потім темрява.
…
Він прийшов до тями від дивного тепла.
І запаху.
Незнайомого. Солодкого.
Світло било в очі.
День.
Рейвен різко вдихнув і спробував підвестись, але тіло відгукнулося гострим болем.
Праве плече палало. Броня була тріснута. Руки в крові.
І тоді він помітив її.
Жінка сиділа поруч на колінах.
Дивний одяг. Темне волосся. Незнайомі риси обличчя.
У руках вона тримала дерев’яну чашу з густою червоною рідиною.
Вона щось говорила йому тихим голосом.
Невідомою мовою.
Мозок Рейвена спрацював миттєво.
Полон.
Отрута.
Допит.
Він різко вихопив пістолет із кобури.
Жінка навіть не встигла зрозуміти.
ПОСТРІЛ.
Її тіло смикнулось і впало на землю.
Чаша вислизнула з рук.
Червона рідина розлилась по траві.
Тиша.
Тільки важке дихання Рейвена.
Він відсунувся назад, стискаючи пістолет тремтячою рукою.
Очі не відривались від мертвого тіла.
— Чорт… чорт…
Голова паморочилась.
Він схопився за горло й почав викликати блювоту, намагаючись позбутися того, що, як він думав, уже встиг випити.
Але нічого не виходило.
Серце билося як шалене.
І лише тепер…
Він помітив дивну річ.
Біля жінки лежав не автомат. Не рація. Не спорядження.
Лише:
полотняна сумка,
бинти,
трави,
глиняні пляшечки.
А трохи далі стояв дерев’яний віз.
Запряжений істотою, схожою на коня… але не конем.
Рейвен повільно озирнувся.
Ніяких доріг. Ніяких слідів техніки. Ніяких людей.
Тільки чужий ліс.
І два місяці, ледь видимі навіть удень.

Рейвен сидів, важко спершись спиною об камінь.
Пальці все ще стискали пістолет.
Але щось було не так.
Він уже мав би відчути дію “отрути”.
Запаморочення. Судоми. Параліч.
Щось.
Але замість цього…
Він помітив, що біль зник.
Рейвен повільно подивився на своє плече.
Ще кілька годин тому після падіння воно майже не рухалось.
Тепер же — лишились тільки засохла кров і подерта форма.
Навіть ребра, які, він був упевнений, були тріснуті, більше не боліли.
— Що за…
Він різко підвівся.
Занадто різко.
Світ хитнувся, але тіло витримало.
Наче він проспав не кілька годин, а кілька днів у нормальному госпіталі.
Рейвен одразу потягнувся до рації.
— “Омега-Шість”, це Рейвен. Прийом. …Штаб, це Рейвен. Прийом. …Будь-яка станція, відповідайте.
Лише тріск.
Мертвий шум.
Він спробував GPS.
Нічого.
Супутниковий модуль навіть не міг визначити координати.
Наче супутників не існувало.
— Глушилки… — тихо пробурмотів він.
Але навіть сам не повірив у це.
Такі перешкоди не могли повністю вбити все обладнання.
Він змусив себе заспокоїтись.
Паніка вбиває швидше за кулі.
Потрібна інформація.
Рейвен опустився біля мертвого тіла жінки.
Тепер, при денному світлі, вона виглядала ще дивніше.
Одяг — наче з історичних реконструкцій.
Груба тканина. Шкіряні ремінці. Амулети з кісток і металу.
На поясі висіли:
мішечки з травами,
скляні пляшечки,
висушені рослини.
Травниця. Або щось схоже.
Не солдат.
Не агент.
Не ворог.
Рейвен відвів погляд.
На секунду в грудях неприємно кольнуло.
Але він задавив це відчуття.
Потім обшукав віз.
І чим довше дивився — тим сильніше відчував, як реальність починає тріщати.
Дерев’яні інструменти. Глиняний посуд. Дивні символи. Ніякого пластику. Ніякої сучасної речі.
Все виглядало так, ніби він провалився в минуле на кілька століть.
І тоді він побачив ту істоту.
Створіння стояло біля воза й повільно жувало якусь траву.
Тіло схоже на коня. Але:
занадто довгі ноги,
подвійні зіниці,
сіра шкіра замість шерсті.
І головне — воно дивилось на нього майже людським поглядом.
Рейвен завмер.
У голові вперше промайнула думка:
“Я більше не на Землі.”
І одразу ж він сам її відкинув.
— Ні. — Неможливо.
Контузія. Отруєння. Психоз після бою.
Що завгодно звучало реальніше.
Але світ навколо вперто не хотів ставати нормальним.
Незнайомі дерева. Дивні звуки лісу. Два місяці в небі.
Голод різко нагадав про себе.
Організм почав вимагати їжу.
І воду.
Рейвен машинально перевірив спорядження.
Боєкомплект: половина магазинів.
Пістолет: один повний магазин.
Ніж. Дві гранати. Аптечка.
Рація — мертва.
GPS — мертвий.
Запасів води майже не залишилось.
Раціонів — нуль.
Він видихнув крізь зуби.
Ситуація була поганою.
Дуже поганою.
Невідома територія. Немає зв’язку. Немає евакуації. Немає розуміння, де він.
І, можливо… вже немає дороги назад.
Рейвен підняв автомат і повільно озирнувся на темний ліс.
— Треба рухатись.
Бо залишатись тут — означало померти.