Розділ 8

Ключ усе ще підходив. Це здавалося неправильним. Кіра очікувала, що замок змінять або двері просто відмовляться її впускати. За ці тижні світ навколо неї тріснув і перезібрався заново, тож було дивно, що старий метал досі пам'ятав її пальці.

Механізм спрацював. Двері відчинилися з тим самим клацанням, яке вона чула тисячі разів, повертаючись зі школи, з університету, з невдалої роботи. У квартирі пахло ромашкою та мʼятою. Цей запах був сигналом тривоги. Мама заварювала такий збір лише тоді, коли нерви були на межі. Значить, почула кроки в під’їзді. Значить, рахувала секунди до того, як ключ повернеться в замку.

Кіра стояла в коридорі. Взута. Готова піти в будь-яку мить. Квартира здавалася мінним полем. На кухні було занадто тихо. Мама боялася навіть поворухнутися. Вона просто чекала.

— Я тільки за речами, — кинула Кіра в простір коридору. Голос здався їй занадто гучним і занадто чужим.

Кроки були тихими. Афіна вийшла в коридор. Вона здавалася меншою, ніж зазвичай, ніби висохла зсередини. Одяг був їй завеликий. Вона ховала пальці під кружкою з чаєм і дивилася на Кіру так, ніби дуже давно її не бачила, а в її очах читалися втома та біль.

— Я поставила чайник, — сказала Афіна. — Якщо хочеш, там є свіжий пиріг. Маковий. Твій улюблений.

— Дякую. Я ненадовго.

Вони просто стояли і мовчали. Усе, що було зруйновано за ці тижні, тепер лежало гострою купою уламків прямо між ними. 

Кіра пройшла у свою кімнату. Її дратувало, що тут нічого не змінилося. Те саме застелене ліжко, той самий пил на полицях. Незмінність цього місця здавалася їй знущанням. Вона сама не розуміла, чому так. Чому кожна дрібниця, кожна знайома річ викликали лише глухий гнів?

Вона витягла з-під ліжка стару сумку з поламаною блискавкою. Руки працювали самі, швидко і механічно. Светр, книга, кристали. Жодних роздумів чи спогадів. 

— Кіро.

Вона застигла, але не обернулася.

— Кіро, подивися на мене, — голос Афіни ледь чутно забринів. — Я знаю, що зруйнувала твою віру в себе. Поки ти намагалася стати хоч кимось, я мовчала. Я бачила, як ти гаснеш, і продовжувала брехати. 

Вона відставила кружку. Руки надто сильно тремтіли. 

— Я не чекаю, що ти зрозумієш. Я просто хочу, щоб ти знала, що я бачу і розумію твій біль. І мені... Вибач… Вибач мене, доню…

Кіра міцно стиснула светр. Мамі було справді шкода. Це не була гра чи маніпуляція. Це був справжній біль людини, яка зрозуміла, що власноруч усе зіпсувала. Кіра відчувала розпач в її словах так само чітко, як запах м’яти з кухні.

Вона хотіла обернутися. Хотіла підійти до мами й нарешті її обійняти, але тіло закамʼяніло. Всередині щось заклинило. Пробачити означало відкритися, а Кіра була занадто поранена для цього. Вона боялася, що одного погляду у мамині очі і вона просто не витримає. Вона або вибухне криком за усі роки брехні, або впаде в ці обійми й знову стане безпорадною дитиною. Обидва варіанти їй не подобалися. Принаймні не зараз. Кіра ще не була готова, тому продовжувала нерухомо дивитися в стіну.

— Я чую тебе. Мені… Мені просто треба час. Я ще не готова.

— Добре, — тихо відповіла Афіна.

Це «добре» вдарило сильніше за будь-який крик. Мама була готова чекати стільки, скільки знадобиться. Кіра рвучко застебнула сумку, закинула її на плече і вийшла в коридор. Пройшла впритул до мами, майже зачепивши її плечем, але так і не підняла очей. Кіра не зупинилася. 

— Я зателефоную, — кинула вона вже біля самих дверей. 

— Добре. Я чекатиму.

Клацання дверного замка поставило крапку. Кіра вийшла в під’їзд і завмерла, спершись спиною на холодну, обшарпану стіну. Дихати було важко — серце ніяк не заспокоювалося.

Зефір мовчки торкнувся її обличчя легким прохолодним подихом. Він нічого не казав. Просто був поруч, як частина її нової, незрозумілої реальності. Делфіс з’явився біля перил. Він не намагався її втішити, просто чекав, поки вона знову зможе йти. 

Кіра знала, що вона поводиться жахливо і що мама на таке не заслуговує. Але жити з правдою, яку від неї приховували роками, було ще гірше. Вона просто не вміла цього робити. Не сьогодні. Не зараз. Вона відштовхнулася від стіни і почала спускатися вниз, супроводжувана лише тихим шелестом своїх невидимих супутників.

Ніч була тихою. Кіра не спала, просто лежала на потертому дивані й вивчала тріщини на стелі. Дощ за вікном не вщухав. У кабінеті було холодно, але рухатися не хотілося.

Зефір згорнувся десь на межі її свідомості. Делфіс застиг біля вікна темною тінню. Тут, у цьому порожньому офісі, вона вперше за довгий час не почувалася самотньою. Духи були частиною її самої. І цієї присутності було достатньо, щоб дочекатися ранку.

— Кіро, — тихо покликав Зеф. 

— Мгм. 

— Ти як?

Вона хотіла відповісти щось їдке. Щось, що закрило б тему і дозволило далі провалюватися в цю в'язку порожнечу під ребрами. Хотіла сказати, що їй байдуже, що речі зібрані, а місто спалене.

— Нормально.

Делфіс знав, що вона бреше. Зефір знав, що вона бреше. Навіть диван під нею, здавалося, знав, що це брехня.

Кіра слухала власне дихання в глухій тиші офісу. Вона намагалася переконати себе, що час справді щось лікує, але це відчувалося дешевою брехнею. Вона стала надто сильною для звичайного життя, надто іншою для маленької кімнати з пилом на полицях. Поки що все було паршиво. Холод офісу не грів, але тут їй не треба було вдавати, що вона все та ж колишня Кіра.