Розділ 7

Маєток Арденсів не змінився. Це було першим, що вона побачила, коли наблизилася, і це ж образило сильніше за все.

Афіна зупинилася біля паркану. Ковані завитки заліза, вкриті чорною емаллю, виглядали так само бездоганно, як і багато років тому. Жодної іржі, жодної тріщини. Час тут не застиг, законсервований великими грошима та магією. Рівні, підстрижені кипариси вздовж алеї, ті ж самі бездоганні статуї та фонтани.

Крізь високе вікно вітальні виднілася люстра з гірського кришталю. Афіна впізнала її одразу. Тисячі крижаних граней, що розсіювали світло на порожню залу. Стільки років пройшло, а люстра все висить. Ніби не було тієї ночі, коли Афіна тікала звідси в мокрій сукні, з розмазаною тушшю і сережками, які наступного ранку закладе в ломбарді за безцінь. Ніби не було тих років у підпільній клініці. Ніби ніколи не було Кіри.

Вона дала собі хвилину, щоб перевести подих. Страх перед сім'єю вигорів давно, ще в підсобці тієї лікарні на околиці, де вона вперше шила рвані рани без анестезії, тремтячи від холоду. Вона просто нагадувала собі, навіщо прийшла. Айрунг. Вона тут заради нього. Не заради сімейного щасливого возз'єднання. Тільки ця думка змусила її простягнути руку й натиснути на кнопку дзвінка.

Дворецький відчинив двері майже миттєво. Його обличчя на долю секунди здригнулося, м’язи під очима зрадливо сіпнулися. Він точно її впізнав. Але за мить чоловік знову перетворився на кам’яну статую в ідеально випрасуваній лівреї. 

— Проходьте, пані. Зачекайте у вітальні. 

Він навіть не називав її по імені. Для нього вона була порожньою графою в родовому списку. Сміттям, що якимось дивом ще не вимели за поріг.

Афіна увійшла до вітальні й залишилася стояти посеред кімнати. Килим під ногами був занадто м’яким, стеля здавалась занадто високою. Афіна не сідала. Комфорт у цьому домі був ресурсом, який треба було заслужити. Вона ж була лише збоєм у їхній ідеальній системі. Головне правило Арденсів звучало просто. Якщо ти не працюєш на благо роду, ти не маєш права навіть на стілець.

Батьки увійшли синхронно. Вони завжди так ходили. Крок у крок, ніби вони були не просто чоловіком та дружиною, а їх повʼязала невидимою ниткою. Зеновій став сивішим, зморшки навколо рота поглибилися, але погляд залишився колишнім. Він не бачив перед собою людину чи тим паче доньку. Для нього Афіна була лише прикрою помилкою, яка не варта навіть його роздратування. Луїза нагадувала порцелянову ляльку, яку дістали з вітрини. Бездоганна зачіска, сукня без жодної складки й та сама маска байдужості, яку вона носила замість обличчя всі ці роки.

Жодного подиву. Жодного «о, ти жива». Батьки просто завмерли й оглянули її.

— Афіно, — сказав батько. 

— Тату. Мамо. 

Ці слова були брехнею. Але етикет вимагав їх вимовити. Всі троє це розуміли.

Луїза сіла в крісло, склавши руки на колінах. Зеновій залишився стояти, злегка нахиливши голову. Афіна не зрушила з місця. Вона витримала цю паузу, дивлячись прямо в очі батькові.

— Мені потрібна допомога, — сказала вона, не затягуючи розмови. Життя в цьому домі навчило її, що ввічливість — це лише спосіб виграти час для удару. — Я шукаю людину. Мені потрібен доступ до сімейних архівів і контакти в реєстраційній службі.

Зеновій ледь помітно підняв брову. 

— Яку людину? 

— Це неважно для справи. 

— Тут я вирішую, чи це важливо, чи ні, і тому не відчиню двері архівів для сумнівних пошуків.

Афіна зробила крок вперед, під світло. Вона хотіла зберегти обличчя, але голос зламався. Уся її багаторічна витримка, всі її дипломи та вилікувані пацієнти раптом перестали мати значення. 

— Будь ласка. Тату. Мамо. Я прошу вас вперше за всі останні роки. Просто один запит. Один доступ. Більше я ніколи не з’явлюся на вашому порозі.

Стало тихо. Батьки перезирнулися. Луїза подивилася на Афіну так, ніби перед нею нікого не було. Жодної емоції. Жодної іскри. 

— У нас немає доньки на ім'я Афіна, — вимовила жінка нарешті. — Ви помилилися адресою, пані. Ми не надаємо приватні архіви стороннім особам.

Луїза встала. Це означало кінець розмови. Зеновій відійшов від дверей, звільняючи прохід. Афіна не ворушилася ще кілька секунд. Вона чекала, що їй стане боляче або хоча б прикро, але всередині нічого не ворухнулося. Все згоріло занадто давно. Вона просто кивнула і вийшла.

Алея була нескінченною. Афіна йшла і думала про справу. Парадний вхід закрили, значить, треба шукати чорний хід. Біля самих воріт почувся шум. Хтось напівголосно говорив на терасі. Афіна зупинилася і почала порпатися в речах. Говорив батько. Він нервував. Це було так дивно, що вона перестала дихати.

— …я вже сказав: це не наша справа, хто вони і що шукають, — Зеновій виразно карбував слова. — Якщо прийдуть до нас — ми нічого не знаємо. Башня вже двічі надсилала запити за цей тиждень. Я відповів те саме.

Пауза. Він слухав співрозмовника, нервово постукуючи пальцями по перилах тераси. 

— …якщо вони настільки небезпечні, тим паче. Нехай Башня сама розгрібає цей бруд. Наша репутація не повинна постраждати через їхні внутрішні війни. Все, забудь про це.

Клацання. Розмова закінчилася.

Афіна тихо штовхнула хвіртку й вийшла на вулицю. Вона пройшла цілий квартал, перш ніж дозволила собі зупинитися і прихилитися до стіни. Серце калатало.

У Башні паніка. Афіна відчувала це шкірою. Її батько завжди був гравцем. Він обожнював бути причетним до великих таємниць, якщо це додавало йому ваги. Але зараз Зеновій Арденс просто ховався. Людина, яка не здригнулася б перед смертю, зараз боялася навіть телефонного дзвінка. Якщо її рід один із найдавніших, що звик до бруду та крові, так відчайдушно намагається відхреститися від цієї справи, значить, Башня зіткнулася з чимось, що неможливо приборкати. 

Афіна згадала той сплеск. Місяць тому нічне небо над містом на мить стало білим. Цей спалах випалив її спокій. Силу такого масштабу неможливо приховати, як не намагайся. Тепер шукачі йдуть по сліду, принюхуючись до кожного магічного коливання.