Розділ 6

Це був один із тих підвалів, де сонячне світло вважалося небажаним гостем. Важке, застояне повітря, яке певно не змінювали з минулого десятиліття, осідало на язиці вапняним присмаком старої цегли. Сира прохолода стін пробирала навіть крізь куртку, але Кіру це влаштовувало. У затінку кав’ярні, за три квартали від головного гнізда Башні, вона почувалася в безпеці настільки, наскільки взагалі може почуватися людина, що ховає у собі двох духів стихій.

Вона вибрала столик у кутку. Ноутбук відкритий, навушники щільно прилягають до вух. Ідеальне маскування. 

— Ми на місці, — голос Зефіра пролунав не з навушників, а прямо в голові.

Кірі все ще було незвично відчувати цей внутрішній резонанс. Місяць практики не зробив процес простим. Щоразу, коли голос Зефіра виникав у її думках, це нагадувало раптове тремтіння води в склянці. Твій простір залишався твоїм, але в ньому з’явилася нова глибина, до якої вона ще не навчилася правильно прислухатися.

— Що відчуваєш? — ледь ворухнувши губами, запитала вона.

— Відчуваю, що нас тримають за дешеву робочу силу, — огризнувся Зефір. Його голос у голові вібрував від роздратування. — Магічний захист тут просто сміховинний. Він не б'є, не чинить опору — він просто… тупий. Щільний і в’язкий, як прострочений пудинг. Я рухаюся, але кожен крок дається з зусиллям не через силу мага, а через його бездарність. Лечу крізь цю патоку і відчуваю, як деградую разом із цим архівом.

— Делфіс?

Відповідь Делфіса відчулася різким, крижаним уколом під ребра. Він явно був не в гуморі. Дух води вже просочився в систему водопостачання, і замість «спокою» Кіра відчула його презирство. Йому не просто «не подобалося». Він почувався так, ніби його змусили плавати в каналізації.

«Сліпі зони розміром із кита», — прокотилося в її свідомості холодною хвилею від Делфіса. — «Їхньої параної вистачило на "велику магію", але на чисту воду в іржавих трубах ні».

— Наступного разу, якщо захочеш пограбувати дитячий садок, впораєшся сама, — підсумував Зефір, ставлячи жирну крапку в їхньому спільному невдоволенні.

Кіра прикрила очі, втупившись у вимкнений екран ноутбука. Для випадкового глядача вона була лише втомленим фрілансером, але насправді її світ зараз розширився до масштабів цілої будівлі. Вона не бачила стін, проте відчувала об’єм кожного коридору через те, як у них пульсувала сила її супутників.

Зефір був десь нагорі. Нервовий, колючий протяг, що шалено метався вентиляційними шахтами. Його присутність відчувалася як лоскіт на межі свідомості. Делфіс же пульсував нижче. Стабільна, важка маса, що розтікалася фундаментом, ніби підземна річка, яка терпляче чекає свого часу, щоб підмити опори. Два абсолютно різних ритми в одній голові, між якими Кіра намагалася втримати рівновагу.

— Третій поверх, — сказав Зефір. — Тут архів. І знаєш що? Замок механічний. Навіть не магічний. Яке розчарування.

— Нічого дивного, — ледь чутно прошепотіла Кіра, не відриваючи погляду від ноутбука. — Будь-яка магічна печатка залишає цифровий відбиток у реєстрах Башні. Кожен вхід, кожен запит — усе фіксується. А старий добрий метал бачить лише той, хто тримає ключ у руці. 

— Розумно і параноїдально. Майже викликає повагу, — пробурмотів дух повітря.

— Документи, Зефіре. Шукайте файл «Войд».

Наступні двадцять хвилин Кіра перетворилася на статую. Шум спінювання молока, брязкання чашок і ліниві розмови за сусідніми столиками проходили крізь неї. Вона слухала тишу власної голови. Зефір зрідка вкидав короткі, уїдливі коментарі щодо безладу в папках, але Делфіс мовчав. Його присутність відчувалася стабільною, прохолодною вагою та надійним якорем, що не давав захлинутися напругою.

Раптом по свідомості вдарило чітке, крижане клацання. Делфіс передав образ тонкого шару вологи на пожовклому папері, де була обкладинка з потрібним прізвищем.

Знайшов.

— Є, — підтвердив Зефір. — Виходимо. 

Кіра розплющила очі. Вона взяла чашку і змусила себе зробити ковток для виду. Потім повільно закрила ноутбук, зібрала речі й вийшла на вулицю.

Духи наздогнали її вже за рогом. Зефір звичним холодком пройшовся по потилиці, Делфіс просто «повернувся», залишивши відчуття вологої прохолоди. Копії документів, зняті водою на спеціальну плівку, яку Кіра підготувала заздалегідь, тепер надійно лежали на дні її сумки.

— Чисто? — запитала вона, не зупиняючись під дрібним дощем.

— Чисто, — підтвердив Зефір. — Хоча… на п'ятому поверсі була кімната. Я не зміг відчути її взагалі. Нуль. Порожнеча в просторі. Наче її хтось просто вирізав із реальності.

Кіра на мить збилася з кроку. 

— Що значить «не зміг»?

— Значить, хтось дуже постарався, щоб вона була невидимою для таких, як я. Я бачив таке лише раз. Дуже давно. Не пам'ятаю деталей, але це відчуття «білої плями»… його ні з чим не переплутаєш.

Кіра кивнула сама собі. П’ятий поверх. Кімната-привид. Це була інформація, якою вона не збиралася ділитися з Валерією. У кожного інструмента мають бути зазубрини, про які майстер не знає.

Адріан з’явився в «Ромашці» наступного ранку. Як завжди, без стуку. Він просто виник посеред кімнати, мовчки поклав на стіл білий конверт і так само без слів забрав плівку з документами. Адріан не залишав по собі звуків чи запахів. Лише ось те неприємне відчуття чужого погляду на потилиці.

— Пані Магнус задоволена результатами, — промовив він, уже розвертаючись до виходу.

— Передай їй, що я розчулена до сліз. Може, вона випише мені премію за гарну поведінку? — Кіра відкинулася на спинку стільця, не приховуючи отрути в голосі.

Адріан навіть не здригнувся. Він вийшов, зачинивши двері з ледь чутним клацанням. 

— Ха. 

— Стежити, — процідив Зефір. — Терпіти не можу, коли хтось намагається зазирнути мені через плече.

— Так...

Вона відчула, як від Делфіса прийшла важка, крижана хвиля. Він мовчав, але його злість була дуже відчутною.