Розділ 5

Адріан доповідав коротко. Це була одна з тих якостей чоловіка, за які Валерія його цінувала понад усе. Він ніколи не витрачав слів на те, що можна було передати одним жестом, змістовним мовчанням або сухим рядком у звіті. У світі, де кожен маг намагався роздути свою значущість до розмірів стихійного лиха, Адріан залишався ідеально відкаліброваним механізмом, позбавленим зайвого тертя.

— Завдання виконано ідеально. — Голос Адріана був рівним. 

— Час? — Валерія не оберталася. 

Вона стояла біля вікна, спостерігаючи за вогнями міста, які здавалися їй лише розсипом бактерій у чашці Петрі. 

— Двадцять сім хвилин від входу до виходу.

Валерія ледь помітно кивнула. Двадцять сім хвилин. Це включало не лише проникнення через контур, а й пошук артефакту в кімнаті, де колекціонер-параноїк навмисно захарастив простір мотлохом. Для дівчини, яка ще місяць тому була лише дрібним приватним детективом і майстерно вдавала «нульову», щоб не привертати уваги Асоціації, це був феноменальний результат.

Її навички стеження та збору доказів тепер отримали магічний двигун, про який вона раніше не сміла й мріяти. Навіть кращий результат, ніж Валерія розраховувала, закладаючи похибку на її недосвідченість у роботі з духами стихій.

Але цього було замало.

Один викрадений об’єкт із приватного будинку — це лише демонстрація спритності та хорошої взаємодії з духом. Валерія вже вивчила детальний звіт своїх агентів, що чатували за периметром. Істота рухалася тихо, злагоджено, ніби була продовженням тіла самої дівчини. Жодної зайвої вібрації в ефірі, жодного сплеску адреналіну, який міг би детонувати сигналізацію.

Це було добре. Але Валерія хотіла знати межу. Вона хотіла побачити момент, коли протокол безпеки перетвориться на хаос, а контроль зламається, оголюючи щось сире, некероване й первісне, що ховалося під шкірою Кіри Арденс. Те, що не зможе приборкати навіть її повітряний супутник.

Саме там, у точці зламу, ховалася відповідь на питання, яке Валерія ставила собі вже не перший місяць.

— Наступне завдання, — сказала вона, нарешті обернувшись до кабінету. Тіні від жалюзі лягли на її обличчя, нагадуючи маску. — Ускладнюємо протокол. Я хочу бачити її роботу під реальним тиском. Опір має бути активним. Не просто пастки, а люди. Люди, які будуть готові її вбити.

— Розумію, — кивнув Адріан, навіть не кліпнувши оком. — Підготувати локацію на об’єктах «Кондору»? 

— Ні. Використай зовнішні зв'язки. Це не повинно виглядати як тренування.

Валерія помовчала. 

— Сядь.

Це було різким порушенням їхньої звичної дистанції. Адріан сів у крісло, не задумуючись ні на секунду. Ще одна риса, яка робила його незамінним. 

— В Асоціації ходять чутки, — Валерія знову підійшла до вікна, схрестивши руки на грудях. — Ти чув? 

— Про «незнайомців». Так, інформація просочується крізь нижні рівні Башні. 

— Що саме кажуть у курилках? 

— Люди з нетиповою сигнатурою сили. Вони з'являються в різних районах, завжди вночі, групами по двоє-троє. Жодних мантій, жодних знаків приналежності до гільдій. Асоціація намагалася їх перехопити тричі. Двоє агентів повернулися в стані повної амнезії щодо подій останньої години. Їхні мізки наче вимили спиртом. Третій… Третій не повернувся взагалі.

Валерія повільно повернула голову. Очі її залишалися холодними. 

— Коли зафіксували перший випадок? 

— Перші рапорти з’явилися місяць тому. Приблизно тоді ж, коли... — Адріан на мить затнувся, зважуючи ризики. — Коли стався інцидент з Алісією Войд і завалом у старій клініці.

Валерія вже давно прорахувала цю кореляцію. Місяць тому Кіра Арденс вижила там, де мали залишитися лише уламки й попіл. Місяць тому вона просто втратила контроль.

Стримувана роками сила вирвалася назовні коротким, але нищівним сплеском, який зафіксували навіть старі, напівсписані сканери на далекій периферії міста. Хтось у темряві відчув цей відгук. Хтось, хто знає, як звучить справжня потужність, коли з неї злітають запобіжники, і тепер цей «хтось» прийшов шукати джерело аномалії.

— Мені потрібна вся інформація про них, Адріане. Хто вони, звідки прийшли і хто тримає їхні повідки? Якщо це незалежні гравці — ми їх приберемо. Якщо це Башня проводить нові секретні випробування в обхід мого відділу — я хочу знати імена кураторів. 

— Це займе час. Архіви зараз запечатані вищим рівнем допуску. 

— У мене є час, — відрізала. — Принаймні доти, доки вони не підійшли надто близько.

Адріан встав, збираючись піти, але вже біля самих дверей зупинився. Це було настільки нехарактерно для його вивіреної манери поведінки, що Валерія мимоволі напружилася. 

— Ще одне. Того агента, який зник… його знайшли сьогодні вранці. В парку за центральним вокзалом. 

— Живий? — коротко кинула вона. 

— Фізично — так. Організм працює як годинник, але він не пам'ятає останніх трьох років життя. Взагалі. Його пам’ять обрізана рівно на тій даті, коли він склав присягу Асоціації, і він не має жодного поняття, як опинився в парку.

Валерія мовчала. Хтось у цьому місті вмів стирати пам'ять. І цей хтось робив це настільки хірургічно чисто, що не залишав магічного «рубця», який могли б розпізнати стандартні сканери Башні. 

Коли Адріан вийшов, вона знову подивилася на місто. Маг-трамваї, неонові вивіски клінік «нового покоління», нескінченні потоки людей, які були переконані в цілісності власного минулого. Наївні, крихкі істоти. Вони навіть не підозрювали, наскільки легко вирізати роки з людини, залишивши замість особистості чистий аркуш.

Валерія подивилася на свою долоню. Срібна лінія шраму від клятви ледь помітно блиснула під штучним світлом ламп. Інструмент треба оберігати. Принаймні доти, доки він не виконає свою головну функцію. Якщо «незнайомці» шукають Кіру, а вона майже на 100% впевнена, що саме її, то Валерії доведеться діяти агресивніше. Вона не дозволить комусь іншому зламати те, що вона так старанно налаштовувала.