Розділ 4

Будинок виглядав настільки звичайно, що це саме по собі здавалося маскуванням. Жодної готичної ліпнини, загрозливих горгулій чи мерехтливих захисних рун на фасаді. Просто акуратна двоповерхова коробка з ідеально підстриженим газоном та поштовою скринькою, яка виглядала так, ніби її щоранку полірують. Власник явно робив ставку на те, що ніхто не шукатиме таємне сховище там, де все пахне свіжовипраною білизною та сімейним затишком середнього класу.

— Чисто, — прошелестів Зефір, повернувшись із першого кола. — Колекціонера немає. Господар настільки впевнений у своїй анонімності, що навіть не став витрачатися на серйозну охорону. На вході пара «сигналок» і пастка на замикання контуру, але вони налаштовані на грубу силу. Типовий набір мага-перестрахувальника.

Кіра лише хмикнула. Те, що для звичайного зломщика з Асоціації могло стати непереборною перешкодою, для її духів було не складніше за протяг у відчинених дверях. Магічні пастки працювали з потоками енергії, які Зефір просто обтікав, не торкаючись «ниток», а Делфіс міг на мить заблокувати будь-який сенсор, просто змінивши вологість повітря навколо нього.

Для елементаліста цей «захист» був просто фоновим шумом.

— Третє вікно, другий поверх, — Зефір завис поруч, і Кіра почула його тихий, деренчливий смішок прямо над вухом. — Слухай, цей замок просто антикварне неподобство. Він тримається виключно на вірі власника в те, що магія — це страшно і складно. Особливий захист підвалу. Серйозно, Кіро, це навіть не смішно. Поки він там думає, що надійно сховався за цією бляшанкою, я розберу її швидше, ніж ти встигнеш моргнути. Маги такі наївні, коли справа доходить до справжніх протягів!

Він знову пирхнув, і Кіра відчула, як повітря навколо неї завібрувало від його ледь стримуваного реготу.

— Ну все, вистачить скалитись, — шикнула вона. — Працюй. Вперед. Підвал нас не цікавить.

— Мене теж не цікавить. Просто кажу, що господар ледачий параноїк. 

— Де кімната?

— Другий поверх. Третє вікно праворуч. — Зефір завис над її плечем. — Замок магічний, але модель застаріла. Я з такими працював ще тоді, коли вони вважалися вершиною безпеки. Пам'ятаю алгоритм… у загальних рисах.

Кіра вирішила не запитувати, наскільки ці риси «загальні». Вона вже давно звикла, що з Зефіром деякі уточнення краще отримувати в процесі, а не до нього.

— Делфіс.

— Я тут, — прошелестів голос Делфіса з темряви. Дух води вже вбирався в навколишній простір, стаючи холодним відлунням дощу, що щойно вщух — Якщо спрацює сигнальний контур, то дам тобі п'ять секунд. Я заб’ю канали вібрацією — вони не встигнуть передати сигнал на центральний пульт.

— П'яти секунд вистачить.

— Краще, щоб не знадобилося, — тихо додав Делфіс. — Вода сьогодні неспокійна.

Кіра ще раз перевірила рукавички. Тонкі, еластичні, куплені на чорному ринку, зроблені з матеріалу, що не залишає відбитків і, що важливіше, повністю ізолює магічний фон. Валерія в папці двічі підкреслила. Артефакт з тринадцятьма гранями голими руками не брати. Більше не було жодних пояснень — просто сухий факт. 

Вона перетнула вулицю швидко, рухаючись м'яко, як тінь. Паркан виявився суто декоративним. Гарним, пафосним, але абсолютно марним у плані захисту. Кіра перемахнула через нього за три секунди, майже не торкаючись металу. Зефір уже чекав біля стіни

— Готовий?

— Завжди, — буркнув він. — Хоча хтось міг би і сказати «дякую» за те, що я зараз буду працювати невидимим підйомником.

— Дякую, Зеф. Ти найкращий невидимий підйомник у всьому світі.

— Це було непереконливо, але я приймаю оплату лестощами.

Повітря під її підошвами ущільнилося. Воно стало пружним і твердим, як спресований лід. Крок, ще один. Кіра піднімалася вздовж стіни по невидимих сходах, які створював для неї дух. Вікно на другому поверсі піддалося майже без супротиву. Магічний замок клацнув із інерцією речей, які роками не оновлювали, бо ну «і так зійде».

Вона ковзнула всередину, приземлившись на товстий килим. Повітря всередині було сухим і пахло бібліотечною пилюкою, сигарами та чимось кислувато-металевим. Цей запах магії лоскотав ніздрі, змушуючи Кіру мимоволі напружитися. Кіра зачекала кілька секунд, поки зіниці розширяться, і витягла ліхтарик. Він давав вузький промінь рівного світла, який не розсіювався і був майже непомітним збоку.

Колекція була масштабною. Полиці від підлоги до стелі були забиті предметами, що явно не призначалися для приватних рук. Кіра повільно вела променем по рядах. Скляні фігурки, кристали, що пульсували тривожним червоним, старовинна зброя з рунами на лезах. Деякі речі здавалися абсолютно мертвими, але саме від них по шкірі йшли неприємні мурашки.

Тринадцять граней. Золото. Руни на кожній.

Вона знайшла протефакт на третій полиці, захований за масивними срібними чашами. Золота фігура розміром із кулак: кожна її грань була вкрита символами, що навіть у слабкому світлі здавалися живими. Вони ворушилися, перетікали один в одного, наче намагалися скластися в слово, яке Кіра відчувала потилицею, але не могла прочитати.

Кіра дістала свинцевий контейнер. Ще одна «двічі підкреслена» рекомендація Валерії. Рука в рукавичці обережно обхопила холодний метал фігури. Навіть крізь захисний матеріал вона відчула дивний резонанс. Не магію, ні. Щось значно старше і важче. Це було відчуття речі, яка пам’ятає епохи, про які люди воліли б забути.

Фігура лягла в контейнер, а кришка зачинилася з глухим звуком.

— Є, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

— Чудово, — відгукнувся Зефір прямо над вухом. — Тепер ідемо. Я вже п’ять хвилин тримаю цей тиск у повітрі й починаю відчувати себе дверною рамою.

Вислизаючи назад у вікно, Кіра відчула неприємний холодок. І справа була не в нічному повітрі. Валерія прорахувала це завдання з хірургічною точністю. Весь цей захист був ідеальним ситом для «своїх».Будь-який маг з рангом заплутався б у сигнальних нитках через занадто яскравий енергетичний фон.