Розділ 3

Афіна прокидалася о третій ночі вже сьомий раз поспіль. Це не був переляк чи раптовий біль, який зазвичай змушує серце калатати в горлі. Очі просто розплющилися в темряві. Ніби за розкладом, який хтось невидимий вшив їй під шкіру. Вона лежала нерухомо, вдивляючись у сіру стелю, де тіні від вікна малювали химерні візерунки, схожі на заплутані капіляри. У грудях пульсувало відчуття, ніби вона щойно прооперувала пацієнта і в останню мить помітила, що залишила всередині інструмент. Щось вкрай важливе вислизало з пам'яті.

Вона завмирала, боячись навіть дихнути. Іноді, якщо пощастить, образ затримувався ще на кілька секунд. Розмитий і нечіткий, як рентгенівський знімок, зроблений на застарілому обладнанні. Чоловічий силует. Темне волосся, що постійно вибивалося з-під пальців. Зелені очі. У цьому вона була впевнена на всі сто, хоча відтінок щоразу змінювався, від молодого моху до глибинної морської зелені. Але руки... їх вона пам’ятала краще за власні. Великі, гарячі, вони завжди пахли озоном, мокрою землею та чимось таким давнім, що медицина ще не встигла дати цьому назву.

Потім запах розчинявся в стерильному повітрі квартири. Залишалася тільки пустота і відчуття втрати таке звичне, що Афіна вже навчилася з ним жити, як живуть із застарілою травмою хребта. Майже навчилась.

Вона сіла на ліжку, рефлекторно потягнувшись до склянки з водою. Двадцять років у медицині навчили її, що руки мають бути чимось зайняті, інакше вони починають тремтіти. Відпивши ковток, підійшла до вікна. Місто за склом нагадувало пацієнта в глибокій комі. Вогні на дорогах пульсували ритмічно, ніби на моніторі життєдіяльності, але в цьому русі не було душі.

Пам’ять почала повертатися. Це не було схоже на фільм. Швидше нагадувало те, як по шматочках збирають розбите дзеркало. Спочатку прийшли запахи, потім короткі спалахи емоцій, і нарешті усвідомлення жахливої істини. Та порожнеча, яку вона все життя пояснювала собі втомою, вигоранням і важкою долею матері-одиначки, мала конкретне ім'я та обличчя.

Айрунг. Вона вимовляла це ім'я пошепки. Обережно. Айрунг. 

Афіна перетнула коридор і зайшла на кухню, щільніше загорнувшись у старий халат, який давно пора було відправити в утиль разом із минулим. Клацнув вимикач над плитою. Тьмяне жовте світло від кристалу лише злегка зачепило краї темряви, не розганяючи той туманний прихисток, у якому вона звикла ховатися від правди.

Вона сіла за стіл, і стара табуретка жалібно пискнула під її вагою. Рука впевнено пішла під стос важких медичних журналів про «сучасні протоколи лікування», де в самому низу лежав її старий записник. 

Вона пам’ятала той вечір. Єдиний вечір, що розділив її життя на «до» та «після». Чорна магія, яку Айрунг використав, щоб стерти сліди свого існування, лягла на її пам’ять важким, непроникним пластом. Вона бачила, як він іде у темряву, бачила спалах сили, що запечатав здібності Кіри, і відчувала, як його жертва випалює в її душі все, що було пов’язано з його справжнім «я».

Він зробив це, щоб врятувати їх. Щоб вони стали невидимими для Асоціації. Але зараз, дивлячись на ці спогади через двадцять років, Афіна бачила «шви», які він сам і наклав. Його магія була бездоганною, але вона була медиком і знала, що будь-яке втручання залишає слід. Якщо Айрунг пішов на такий радикальний крок, щоб зникнути, то значить, він не загинув. Він сховав себе від усього світу. І якщо він зміг запечатати силу доньки, то десь мав бути ключ.

Це була гіпотеза, народжена з відчаю та професійного чуття. А гіпотези Афіна звикла перевіряти ділом.

Вона провела пальцем по списку телефонів у старому записнику. Колеги, колишні пацієнти, люди, чиїх облич вона вже не пам’ятала, але чиї борги перед нею залишалися в силі. Її погляд зупинився на імені старого лікаря з центрального госпіталю Асоціації. Він знав усіх. Він мав доступ до реєстрів «нульових» та тих, хто «зник безвісти» за обставин, яких офіційно ніколи не існувало.

Четверта ранку. Афіна закрила записник і подивилася на свої руки під лампою. Шорстка шкіра, сліди від нескінченних антисептиків, тонкі зморшки навколо суглобів. Руки цілителя, який двадцять років лікував інших, поки її власне життя було лише штучною конструкцією, зведеною на попелищі справжнього кохання. Вона брехала самій собі так переконливо, що майже повірила в цю «норму» без Айрунга.

З Кірою все було складніше. Між ними ніби виросла стіна. Афіна бачила, як донька на неї дивиться і цей погляд був прямим і гострим. У ньому було лише купа запитань, на які в Афіни не було відповідей.

Як їй пояснити, що матір не обирала цю брехню? Що її просто поставили перед фактом, стерши все зайве з голови. Айрунг зробив це так чисто, що не залишилося навіть шраму, а тільки порожнє місце там, де мали бути спогади про нього. Він хотів як краще, хотів, щоб вони просто жили далі, не озираючись. Але в результаті Афіна двадцять років видавала Кірі фальшиві чеки замість справжнього життя. 

Афіна підвелася й поставила чайник на вогонь. Тихе шипіння води трохи заземляло, повертаючи відчуття контролю над ситуацією. Вона почала виписувати імена на чистий аркуш. План був простим і зрозумілим. Спочатку збір анамнезу. Потім ревізія закритих архівів, до яких у неї ще залишався доступ. І тільки тоді, коли вона вибудує повну картину того, куди ведуть сліди його «захисної» магії, можна буде переходити до активної фази. Афіна занадто довго була лише спостерігачем у власному житті. Час брати до рук інструменти.

Вона відчувала, що Кіра теж не спала. Це було те саме материнське чуття, яке медицина зазвичай ігнорує, але яке ніколи не помиляється. Донька була десь там, у своєму офісі, і в її жилах кипіла та сама кров,яку батько намагався зацементувати під шаром звичайної рутини, щоб ніхто — і передусім сама Кіра — не зміг її відкопати. 

— Я знайду тебе, — прошепотіла Афіна в порожнечу кухні, звертаючись до чоловіка, якого не бачила стільки років. — Знайду. Чого б мені це не вартувало.