Розділ 2

Права рука Валерії, Адріан, не постукав. Кіра навіть не почула як відчинились двері. Вона просто підняла голову від карти, а той вже стояв посеред «Ромашки». Темний костюм, вузький кейс, руки складені попереду. Чорне волосся зібране в ідеальний тугий хвіст ззаду. Звичайне обличчя. Таке що зустрічаєш на вулиці, проходиш повз і через хвилину вже не можеш пригадати ні колір очей ні форму носа. Нічого особливого. Нічого, що чіпляло б погляд.

Кіра знала, що він телепат. Адріан виглядав так, ніби думки інших людей були йому настільки ж цікаві як і розклад маг-трамваю. 

Він беззвучно підійшов до столу, ніби його вишукані підошви гидували торкатися старої підлоги, що зазвичай зрадницьки скрипіла під кожним кроком. На край стільниці лягла тонка папка. Адріан не кинув її, а саме поклав, не зачепивши жодного папірця з тих, що в художньому безладі розкидав Зефір.

Він розвернувся на своїх дорогих підборах та готувався піти.

— Зачекайте, — кинула Кіра йому в спину.

Він зупинився, але не обернувся. Його плечі під ідеально відпрасованим піджаком здавалися відлитими з бетону.  Кіра відкинулась на спинку стільця, яка жалібно пискнула, порушуючи цю нестерпну тишу. Вона навмисно голосно постукала нігтями по стільниці.

— Ви взагалі вмієте розмовляти? — спитала, розглядаючи його потилицю з ідеально зачесаним волоссям. — Чи пані Магнус видає вам голосовий пакет лише за особливі заслуги? Просто цікаво. Виключно науковий інтерес до вашої… комплектації.

Пауза затягнулася. Вона була короткою, але вагомою, ніби Адріан проганяв її запитання через складні алгоритми, зрештою класифікувавши його як шум, що не вартий процесорного часу.

— Вмію, — вимовив нарешті.

Голос був пласким і позбавленим будь-якої вібрації, як звук у порожньому бетонному коридорі. Так звучать автовідповідачі, яким завантажили словниковий запас, але забули пояснити, навіщо людям потрібні інтонації.

— Але не бачу сенсу в порожніх діалогах.

— А що у вашому світі вважається порожнім? — Кіра подалася вперед, намагаючись зловити бодай натяк на роздратування в його поставі.

Він нарешті обернувся. Повільно, без жодного зайвого руху, ніби економив енергію. Його холодний абсолютно позбавлений людського тепла погляд пройшовся по ній. Так дивляться на кавоварку, яка почала видавати дивні звуки. З легким аналітичним інтересом, вирішуючи, чи варто її лагодити, чи простіше замінити на нову модель. У його очах не було Кіри Арденс. Там був лише «об’єкт №1» з набором корисних функцій.

— Балачки зайві для інструментів, — сказав він просто.

У його тоні не було ні краплі злоби чи зверхності. Він сказав це так само буденно, як повідомляють про ймовірність дощу або номер трамвая, що запізнюється. 

— Папка містить усі необхідні деталі. Пані Магнус чекає на результат, а не на коментарі.

Він злегка нахилив голову, і Кірі на мить здалося, що в повітрі навколо нього натягнулися невидимі струни. Холодний відгомін його телепатичного «поля», яке м’яко, але впевнено відштовхувало будь-яку спробу зблизитися. За мить він пішов. 

Кіра розглядала папку. Найбільше її дратувало не те, що він сказав, а те, як він це зробив. Без жодного натяку на бажання образити чи самоствердитись. Він просто видав свою думку так, ніби прочитав чергову квитанцію за електроенергію.

Три дні тому Валерія дивилась на неї так само. Для них вона була чимось на кшталт швейцарського ножа. Зручна річ з потрібними лезами, яку кладуть у кишеню перед виходом. Ніхто ж не намагається образити ніж, правда? Його просто використовують за призначенням.

Найгірше, що навіть розізлитися до ладу не виходило. Гнів потребує взаємодії, якоїсь іскри, а тут було відчуття, ніби вона намагається дати ляпаса туману. Адріан не хотів її зачепити. Йому було просто все одно. Так само як і його господині. А може, вони просто читали спільну інструкцію з експлуатації «об'єкта Кіра», де почуття не були передбачені комплектацією. Яка, зрештою, різниця.

— Інструментів… — повторив Зефір. — Він щойно назвав тебе інструментом.

— Я чула.

— І ти просто сидиш.

— Я сиджу.

— Я можу наздогнати його, — запропонував спокійно Делфіс. Майже ввічливо. — Вода знаходить щілини скрізь. Навіть у дуже акуратних костюмах.

— Ні.

— Невеликий потоп. Нічого серйозного.

— Делфіс.

— Я просто кажу що є варіанти.

Зефір вже кружляв під стелею. Дрібні папірці на столі підстрибували від його роздратованих вихорів, скрепка зіскочила на підлогу, де й залишилась лежати як маленька металева жертва чужого гніву. Він бурмотів щось собі під ніс. Про телепатів, які читають думки, але самі мають IQ дерев'яного стільчика, про роботодавиць які надсилають таких телепатів замість того щоб з'явитись особисто і поговорити як нормальна людина, про загальний стан світу в якому все це чомусь вважається прийнятною поведінкою.

— Зеф, — сказала Кіра.

— Я просто висловлюю, — буркнув він не зупиняючись. — Офіційно і для протоколу. Щоб потім не казали що я мовчав.

— Ніхто не скаже.

— Я хочу щоб було задокументовано. — Він ткнув пальцем у повітря. — Ця людина зайшла без стуку, поклала папку, назвала тебе інструментом і пішла. І я, Зефір, дух вищого вітряного принципу і твій офіційний стратегічний консультант, вважаю що це неприпустимо і що наступного разу я маю право на невеликий протяг просто йому в обличчя. Просто щоб нагадати що двері в цьому офісі відчиняються і зачиняються з певною причиною.

— Зафіксовано.

— І те що він назвав тебе інструментом.

— Теж зафіксовано.

— І що Валерія Магнус — жінка з дуже специфічним розумінням людських стосунків і ще більш специфічним вибором помічників.

— Зефір.

— Що.

— Читай папку.

Зефір неохоче спустився зі своєї висоти, поправив окуляри на переніссі й вп’явся поглядом у папку. Він дивився на неї так, ніби цей шматок картону особисто заборгував йому купу грошей і не збирався віддавати. Нарешті він підчепив край обкладинки.